“Мені потрібно знайти підхід не тільки до тварини, а й до людини”: хто такі зоопсихологи і коли до них звертатися

Анастасія Крамаренко — спеціалістка з поведінки тварин, іншими словами — зоопсихологиня. Вона допомагає людям впоратися з проблемною поведінкою в їхніх тварин. Анастасія працює переважно з собаками, котами та фретками (тхорами, — ред.). Жінка розповіла ГЛУЗDу, з якими проблемами до неї найчастіше звертаються, та розвіяла найпоширеніші міфи щодо поведінки тварин.

Шість років тому Анастасія з чоловіком перебралася з Києва у Нідерланди. Переїзд став для неї поштовхом до того, щоб стати зоопсихологинею. Жінка за освітою ветеринарка, декілька років працювала за фахом у Києві.

“Я завжди бачила себе в роботі з тваринами, адже з дитинства ними цікавилася. Раніше у бабусі наштовхнулася на інтерв’ю в журналі із закордонною зоопсихологинею, тоді ще не знала, що теж буду нею. У старших класах вирішила стати ветеринаркою, бо це була дуже зрозуміла професія, не те що зоопсихологиня. Я обожнювала дивитися документальні фільми про тварин, читати про них. Тварини — це моя пристрасть з самого дитинства”, — ділиться Анастасія.

“Іноді зустрічаю в соціальних мережах таких зоопсихологів, що волосся стає дибки”

У Нідерландах Анастасія не змогла працювати ветеринаркою, бо її диплома не підтвердили. Жінці потрібно було ще навчатися у місцевому університеті, де викладають нідерландською. Вона не так добре знала мову, щоб здобути академічну спеціалізацію.

“Я була розгублена, не знала, що робити далі. Пішла працювати у конюшню, де допомагала із вихованням коней та доглядала їх. Я розуміла, що це тимчасово, адже зарплата у конюшні не дуже висока. І тут я подумала: чому б не спробувати зайнятися тим, що мене завжди цікавило, — вивченням поведінки тварин. Мені випала реклама у фейсбуці про конференцію, де мали говорити на цю тему”.

Після конференції Анастасія вирішила розвиватися у цій сфері та почати вести приватну практику. Вона вчилася переважно в американських та англійських школах, адже добре знає англійську мову.

“Технічно стати спеціалісткою з поведінки тварин може кожна людина. Законодавчо немає ніяких обмежень у жодних країн, які б регулювали цю сферу. Це залежить тільки від доброчесності людини. Іноді зустрічаю в соціальних мережах таких зоопсихологів, що волосся стає дибки. Досі поширені ідеї щодо поведінки тварин, які були актуальні 50 років тому. Вони вже давно спростовані, але певні люди їх досі просувають”, — розповідає Анастасія.

“Я не використовую їхніх методів у своїй практиці, адже вони створюють дискомфорт тварині”

У США та європейських країнах є організації, які проводять сертифікацію для людей, котрі хочуть стати спеціалістами з поведінки тварин. За словами зоопсихологині, таким чином можна отримати підтвердження своєї компетенції. Вона пройшла сертифікацію в International Association of Animal Behaviorists. Також навчалась у Nordic Education Center for Dog Trainers, Karen Pryor Academy, курсах від Amber Batson.

“В Україні є проблема з термінологією, мене можуть плутати з кінологами та ветеринарами. Кінологи можуть робити те саме, що і я, не використовуючи аверсивні методи, — вивчати особливості поведінки собак, генетику, історію розвитку породи. Можуть допомагати зі складною поведінкою у собак або тренувати тварин для змагань. Їх навчають на офіційних курсах у Кінологічній спілці України. Я не використовую їхніх методів у своїй практиці, адже вони створюють дискомфорт тварині”.

Анастасія працює за принципом НІМА. Тобто вона не використовує аверсивної амуніції (електрошокові нашийники, зашморги, — ред.), фізичного та психологічного тиску, теорії домінування. Перш за все для зоопсихологині важливе самопочуття тварин. За допомогою принципу НІМА Анастасія налагоджує взаємодію тварин між собою, допомагає впоратися з агресією, неохайністю (коли тварина задовольняє природні потреби не у відведеному для цього місці, — ред.), перезбудженістю на вулиці, реактивностю, коли собака сильно реагує на слабкі тригери. Також вона вчить людину вибудовувати стосунки з твариною, налагоджує їхній контакт.

“Перше, що я роблю на консультації, — це з’ясовую, чи проблемна поведінка у тварини виникає через фізичний біль або інший дискомфорт. Проблема у тому, що тварини приховують фізіологічні вади, щоб не показувати людям свою слабкість. Розвиток хронічних хвороб може бути не настільки помітним. Я ставлю питання, щоб з’ясувати, чи може бути таке, що насправді тварина відчуває біль. Часто буває, що після консультації направляю людину до ветеринара і кажу, на що варто звернути увагу”.

Також у тварини може бути психологічна травма — і це частина роботи зоопсихологині. У них теж є ОКР (обсесивно-компульсивний розлад), депресія, тривожні розлади, які Анастасія лікує разом із поведінковим ветеринаром (це психіатр для тварини, — ред.).

“Тварина — це повноцінний член сім’ї”

За словами зоопсихологині, поведінкових ветеринарів в Україні небагато. Звичайний ветеринарний терапевт, який не проходив підвищення кваліфікації в цій сфері, не може призначати тварині протитривожні ліки, антидепресанти, адже потрібно правильно підібрати дозу та враховувати побічні реакції.

“Часто до мене звертаються люди з тим, що їхні тварини ходять в туалет у небажаних місцях або агресують. Якщо тварини не вживаються між собою, я думаю, як модифікувати простір, щоб давати їм відпочинок одне від одного та ділити ресурси. Також звертаються з тим, що кіт застрибує на стіл, а людина не хоче, щоб він там був. Я запитую, чи стіл — це єдине високе місце в домі, і якщо так, то потрібно додати доступу до інших місць, щоб тварина задовольнила свої потреби”.

Анастасія каже, що тварина живе разом з людиною, тому її проблемну поведінку потрібно вирішувати разом. Вона не може змінити поведінку тварини без зміни людини. Часто людині потрібно змінити внутрішні установки, звички, а це потребує самодисципліни.

“Мені потрібно знайти підхід не тільки до тварини, а й до людини. В опікуна можуть бути переживання, які впливають на тварину, і я маю це розуміти та працювати з ними обома.

Тварина — це повноцінний член сім’ї, який заслуговує на повагу до своїх потреб. Вони як діти, їхнє існування залежить від нас. Треба поважати кордони тварини, з особливою уважністю стежити, щоб вона почувалася добре. Потрібно вміти розрізняти мову тіла тварини, щоб розуміти, що їй подобається, а що — ні. Зокрема і цього я навчаю на своїх консультаціях”.

“Опікун тварини стає базою безпеки”

За словами зоопсихологині, один з найшкідливіших міфів — це те, що собака намагається домінувати над своїм опікуном.

“Людина завжди перебуває у позиції сили. Ми володіємо всіма ресурсами, тварини це добре розуміють. Собаки навіть не обирають, коли будуть справляти свою нужду — це все залежить від людини. Опікун тварини стає базою безпеки, джерелом позитивних емоцій та задовільненням базових потреб.

Другий поширений міф — це те, що тварини роблять нам щось на зло. Найчастіше це стосується котів. Часто кажуть: кіт пісяє на ліжко чи у взуття спеціально. В основному проблема полягає в тому, що люди неправильно зчитують певні сигнали від тварини”.

Тварини не вміють мстити, бо це потребує дуже розвиненого соціального мозку, наприклад, як у людей. Анастасія каже, що тварина може задовольняти свою потребу не у відведеному місці через проблеми зі здоров’ям, стрес або ж коту просто не підходить лоток.

“Наприклад, відвезли кота до ветеринара, приїхали додому, і він попісяв у тапки. Людина думає, що він так виражає свою злість, а насправді кіт перестресував через похід до лікаря. Стрес змусив його шукати комфортніше місце для своїх потреб”.

У котів не так яскраво виражена поведінка, як у собак, тому люди думають, що вони їх зневажають. Проте коти та собаки сильно прив’язуються до людей. Вони сприймають людину як базу безпеки поруч, з якою їм комфортно.

“Собаки — все ж більш соціальний вид, як і люди. Їхні сигнали легше зрозуміти. Коти походять від несоціального виду, тому вони менш контактні фізично. Середньостатистичний кіт іноді приходить просто полежати поруч. Він не хоче, щоб його гладили, лише посидіти у нас на колінах або лягти десь поруч і покласти лапку на людину”, — розповідає Анастасія.

Зоопсихологиня поділилася цікавими фактами про тварин:

• Якщо котів не підгодовують люди, на вулиці вони їдять до 20 разів на день. Полюють за комахами, ящірками, гризунами та птахами. Тому котам не бажано голодувати 8 годин поспіль, краще їх вдома годувати 4-5 разів на день.

• Раніше вважали, що собаки — хижаки, та насправді вони більше збирачі. Тому підбирання собакою чужої їжі на вулиці — це нормально. Проте не варто дозволяти собаці їсти все підряд на вулиці.

• Коти пітніють тільки через лапи.

• У собаки значно більше нюхових клітин, ніж у кота та людини.

• Активність собачого та котячого мозку під час сну нагадує людський. Активізується механізм блокування зайвих рухів, щоб під час сну тварини та люди не бігали, не стрибали та не ходили.

• У кожної собаки унікальний відбиток носа.

• За своїм розумовим розвитком коти та собаки досягають рівня дитини 2-4 років.

• У собак велику частину їхнього раціону займають фекалії тварин та людей. У природі собаки втрачають вагу, якщо не харчуються фекаліями. Домашніх собак не потрібно підгодовувати фекаліями, але це нормально, що часом вони можуть таке з’їсти.

• У котів і собак, як і в людей, за емоції відповідають одні й ті ж ділянки мозку.

• Тварин можна виховувати, тренувати, дресувати, змінювати їхні звички у будь-якому віці. Вони вчаться все своє життя. Котів теж можна дресувати.

Люди з властивостями тварин

Вони безжально змінюють своє тіло і розширюють свідомість для того, щоби відчути світ так, як його відчувають тварини. Кореспондент BBC Future Френк Свейн дізнавався, як це бути людиною зі здібностями тварин.

Наприкінці Першої світової війни британський аристократ Горацій Рідлер повернувся додому з Месопотамії іншою людиною. Незважаючи на своє привілейоване виховання, Рідлер зробив татуювання обличчя і тіла у вигляді чорних закручених смужок, вставив у ніс кільце і витягнув мочки вух. Надівши костюм, прикрашений коштовностями, він постав у новому образі – Омі Хлопця Зебри. Омі гастролював з цирковими трупами, такими як Barnum and Bailey та Ripley’s Odditorium.

Горацій Рідлер – далеко не єдина людина, яка вирішила змінити свою зовнішність, щоби стати схожою на тварину. Американець Денніс Авнер, більш відомий як Людина-кіт або на своє індійське ім’я “Кіт, що крадеться”, зробив більше 14 хірургічних операцій, щоби додати своєму обличчю та тілу котячі риси. Операції включали підшкірні імплантати, розсічення верхньої губи, ін’єкції силікону, численне татуювання, обпилювання зубів і встановлення коронок.

Протягом 20 років у покинутому кам’яному котеджі на острові Скай, що на півночі Шотландії, мешкав Людина-леопард, якого впізнавали за татуюваннями плям по всьому тілу. Том Леппард, як його кличуть друзі, п’ять років тому переїхав у більш затишний будинок на материку у віці 73 років – непогано для кішки.

Мало хто погодиться зробити таке зі своїм тілом, а тому ці люди були дуже відомі свого часу.

Сьогодні технології та наука дозволяють вийти цьому анімалістичному руху на зовсім інший рівень. Біохакери, науковці-аматори та люди з фізичними вадами намагаються наслідувати властивості тварин, що дозволяє їм відчути і побачити світ, раніше недоступний людині.

Деякі фізичні властивості дозволяють опанувати ті місця, про які раніше й мріяти не доводилося, наприклад, воду.

Надя Вессі має вроджену патологію, через яку її ноги не розвинулися належним чином. Кілька років тому для дівчини розробили протез у формі хвоста русалки, який дозволяє їй вільно почуватися у воді.

Автор фото, Getty

Американець Денніс Авнер, більш відомий як Людина-кіт, зробив більше 14 хірургічних процедур, щоби додати своєму обличчю та тілу котячі риси

Інші за допомогою технологій змогли відчути світ, прихований для багатьох. Це, скажімо, світ електромагнітних полів. Акули мають невеликі заглибини на кінці голови, так звані ампули Лоренціні, завдяки яким вони відчувають перешкоди в електричному полі, викликані їхньою жертвою. Птахи, омари і бджоли відчувають магнітні поля, а дехто використовує їх для навігації.

Шосте чуття

Нещодавно деякі майстри перевтілення почали експериментувати з магнітними імплантатами, щоби отримати схоже “шосте чуття”.

Після того, як вони імплантують собі крихітні магнітні диски у пальці рук, вони починають відчувати електромагнітні поля, які випромінюють побутові прилади. Зниження вартості та доступність потужних неодимових магнітів зробили процедуру більш популярною.

Біохакер з Техасу Пейтон Роуландс – один з таких ентузіастів. Він імплантував магніт в безіменний палець лівої руки. “Ваш палець не притягуватиме металевих предметів, тому що магніт дуже маленький, – пояснює він. – Але ви відчуваєте легке гудіння, коли наближаєтеся до електричного приладу”.

Завдяки імплантату Пейтон Роуландс зміг відчувати магнітні поля навколо мікрохвильових пічок або холодильників. “Це дуже цікаве відчуття. Я помітив, приміром, що постійний струм нагадує дотик округлого предмета, тоді як змінний струм більше схожий на укол голки”.

Автор фото, Getty

Інструктор з дайвінгу американка Лінден Волберт за допомогою хвоста-протезу вагою 16 кілограмів почуває себе як справжня русалка

Втім, організм Пейтона Роуландса не сприйняв магніт, і його довелося видалити. Це поширена ситуація з імплантатами, тому їх зазвичай вкривають біосумісним матеріалом, щоб уникнути відторгнення організмом. Але навіть і в такому випадку імплантат може викликати хворобливу реакцію, як це трапилося з паном Роуландсом.

Здобуття властивостей тварини не завжди пов’язане із використанням технологій. Деніел Кіш втратив зір після бластоми сітківки, коли йому було трохи більше року. Впродовж двох місяців батьки помітили, що він навчився орієнтуватися в оточенні і, здавалося, уявляв, що знаходилося навколо нього.

“Я не можу вже згадати, коли я навчився ехолокації, – каже Деніел. – Звуки клацання, які людина використовує для ехолокації, зазвичай тихі і використовуються за потребою час від часу тому не дивно, що батьки не помітили цього відразу”.

Бетмен

Без жодної допомоги Деніел швидко навчився візуалізувати оточення, клацаючи язиком і прислухаючись до звуків, які відбивалися від предметів навколо.

В природі ехолокацію використовують кажани або представники китоподібних, зокрема, дельфіни. Деніел виокремлює принаймні два види ехолокації: активне клацання, яке він називає “звуковим спалахом” (за аналогією зі спалахом фотокамери) та пасивна ехолокація, коли він уважно прислухається до акустики навколо.

Разом вони формують набір навичок, які компенсують його відсутність зору.

“Помилково вважається, що для цієї навички потрібен особливий дар, – каже Деніел. – Я не згоден. Головне – це мотивація і можливість використати це вміння”.

Сьогодні Деніел – президент некомерційної організації World Access for the Blind (“Вихід в світ для сліпих”) і експерт з ехолокації. Він проводить семінари з ехолокації, а також з використання тростини.

Кажани орієнтуються в просторі за допомогою ехолокації, деякі сліпі люди також опанували цю навичку

“Мозок є дуже цікавим механізмом із великими можливостями до адаптації”, – каже Деніел Кіш. Утім експерт визнає, що зрячим людям важко навчитися ехолокації, тому що їм бракує необхідної мотивації.

“Навчитися ехолокації набагато простіше, ніж вивчити іноземну мову. Я знаю, бо я вчився й тому й тому, – сміється Деніел. – Але як і з мовою, якщо ви не користуєтеся нею щодня, ви втратите цю навичку”.

Але чи можуть зрячі люди зробити свій зір більш гострим? Пейтон Роуландс вважає, що так. Він працює у незалежній громадській групі вчених-біохакерів Science for the Masses (“Наука для мас”). Зараз він починає експеримент, мета якого за допомогою спеціальної дієти навчитися бачити в інфрачервоному спектрі.

Ключ у біологічній будові ока. Сітківка ока людини використовує молекули йодопсину та родопсину – пігментів, які дозволяють сприймати світло. У той час як прісноводні риби, приміром, мозамбікська тилапія, використовують молекули іншого пігменту – порфіропсину.

Око тилапії більш чутливе до темно-червоного, що дозволяє їй бачити в ближньому інфрачервоному діапазоні. Пейтон Роулендс вважає, якщо уникати в їжі ретинолу (вітаміну А) – життєво важливої поживної речовини, необхідної для виробництва йодопсину і родопсину, організм почне використовувати порфіропсин, який зазвичай він не використовує.

Як би дивно це не звучало, але такий експеримент проводиться не вперше. Під час Другої світової війни у ВМС США намагалися за допомогою аналогічної процедури розвинути у сигнальників інфрачервоний зір. Мета експерименту була в тому, щоби дозволити кораблям зв’язуватися за допомогою семафорів з інфрачервоними лампами, які ворог не зможе помітити. Втім, із винаходом приладів нічного бачення ця ідея втратила сенс.

“Це не означає, що я зможу бачити в тепловому діапазоні, – пояснює Пейтон Роулендс. Мова не йде про “зір хижака””.

Але якщо експеримент стане успішним, дослідник зможе бачити значно краще, адже інфрачервоне світло легше проникає крізь пил і смог. “Сподіваюсь, я бачитиму на більшу відстань, ніж будь-хто, – каже він. – Також я зможу краще бачити крізь сонячні окуляри та тоновані стекла автомобілів “.

Автор фото, Thinkstock

Неймовірний потенціал людського мозку дозволяє опанувати будь-які властивості тварин

Пейтон також додає, що він зможе бачити світло, яке випромінюють інфрачервоні камери відеоспостереження і сигнали телепультів, і навіть – крізь одяг із певних матеріалів.

Експеримент, звичайно, ризикований. Відсутність необхідних поживних речовин може бути небезпечною для організму. Тому дослідник разом зі своїми колегами розробив спеціальний коктейль з біодобавками, які знижують побічні ефекти експерименту.

Той факт, що група незалежних вчених працює поза академічною наукою, не маючи необхідної кваліфікації, може здивувати. Але Пейтон впевнений, що наукою можна займатися і за межами академічних кіл, треба просто дотримуватися наукових методів і загальноприйнятих експериментальних протоколів. Чи спрацює цей метод, з’ясується в ході тримісячного дослідження, яке скоро почнеться.

Ми спостерігаємо за дивними світом тварин і захоплюємося їхніми неймовірними здібностями. Але обидва дослідники – Пейтон Роулендс і Деніел Кіш – кажуть, що не треба недооцінювати можливості людського організму.

“Судячи з того, наскільки швидко я можу навчити людину користуватися тростиною або ехолокацією, впевнений, що ці здатності вже закладені в організмі, треба лише їх розвинути”.

Наш мозок обладнаний неймовірною фантазією та здатністю до інновацій, яких не має жодне інше створіння на Землі. Опанування незвичайних здібностей тварин може бути ще одним з невикористаних людських талантів. Отже, можливо, супермен – це наступний крок?

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Future.