Історична спадщина Михайла Степаненка

Ось так поетично звертається до читача Михайло Борисович Степаненко зі сторінок своєї останньої праці «Статті. Дослідження. Спогади», яку слід вважати духовним спадком видатного українського митця, який нещодавно відійшов у вічність. Ця праця М. Б. Степаненка — своєрідне виявлення його палкої любові до рідної Батьківщини, до її національної історії та культури. Михайла Степаненка представляти не треба: видатний український композитор і піаніст, народний артист України, професор та багаторічний завідувач кафедри спеціального фортепіано №1 Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, у минулому — голова Національної спілки композиторів України. Безперечний внесок Михайла Борисовича в історичну спадщину української музичної культури, людини, яка десятиріччями невтомно збирала у свою «історичну скарбничку» унікальні свідоцтва про розвиток вітчизняної музики ще від доби стародавньої Русі до сьогодення. Адже музична культура України минулого ще й досі лишається terra incognita для пересічного українця. Працьовитість, дбайливе ставлення до слова, майстерність письменника і фахівця принесли йому заслужене визнання у світі української музики. Ця збірка історичних нарисів є своєрідний підсумок багаторічних досліджень митця і його невтомних пошуків у царині історії вітчизняної культури.

Інформація до роздумів

Історичні реконструкції митця Михайло Борисович Степаненко народився 6 червня 1942 року у Семипалатинську (Казахстан), куди були евакуйовані під час Другої світової війни його батьки — Борис Васильович Степаненко, балетмейстер Київського театру опери та балету ім. Тараса Шевченка, і Марія Савеліївна Янголь, актриса Київського українського драматичного театру ім. Івана Франка. Музичну освіту здобував у Київській музичній школі-десятирічці ім. М. В. Лисенка, а потім — у Київській консерваторії ім. П. І. Чайковського, де закінчив фортепіанний (1966) та композиторський (1971) факультети. Як концертний виконавець-піаніст, Михайло Степаненко успішно гастролював у Росії, Німеччині, Фінляндії, Канаді, США та Японії.

Композиторська творчість Михайла Степаненка відзначається високим професіоналізмом: у його творчому доробку — симфонічні, хорові та камерні твори, пісні й романси, обробка українських народних пісень. Твори митця з успіхом виконуються як в Україні, так і за її межами, записуються на компакт-диски. Широко відома діяльність Михайла Степаненка-музикознавця: із забуття була повернута творчість багатьох українських композиторів минулого. Михайло Степаненко — автор першої в Україні хрестоматії «Українська фортепіанна спадщина», великої кількості досліджень з історії української музичної культури. Для багатьох музикантів він був уособленням Київської консерваторії, якій присвятив півсторіччя свого творчого життя.

Історичні реконструкції митця

Михайло Борисович Степаненко народився 6 червня 1942 року у Семипалатинську (Казахстан), куди були евакуйовані під час Другої світової війни його батьки — Борис Васильович Степаненко, балетмейстер Київського театру опери та балету ім. Тараса Шевченка, і Марія Савеліївна Янголь, актриса Київського українського драматичного театру ім. Івана Франка. Музичну освіту здобував у Київській музичній школі-десятирічці ім. М. В. Лисенка, а потім — у Київській консерваторії ім. П. І. Чайковського, де закінчив фортепіанний (1966) та композиторський (1971) факультети. Як концертний виконавець-піаніст, Михайло Степаненко успішно гастролював у Росії, Німеччині, Фінляндії, Канаді, США та Японії. Композиторська творчість Михайла Степаненка відзначається високим професіоналізмом: у його творчому доробку — симфонічні, хорові та камерні твори, пісні й романси, обробка українських народних пісень. Твори митця з успіхом виконуються як в Україні, так і за її межами, записуються на компакт-диски. Широко відома діяльність Михайла Степаненка-музикознавця: із забуття була повернута творчість багатьох українських композиторів минулого. Михайло Степаненко — автор першої в Україні хрестоматії «Українська фортепіанна спадщина», великої кількості досліджень з історії української музичної культури. Для багатьох музикантів він був уособленням Київської консерваторії, якій присвятив півсторіччя свого творчого життя. Остання збірка історичних нарисів митця — лише свідчення неосяжної широти його наукових інтересів, адже історія — це його хобі, просто захоплення людини, яку не засмучують ані архівний пил, ані пожовклі сторінки старовинних фоліантів.

Він полював за таємницями життя й творчості непересічних особистостей українського мистецтва. Ця сумлінна праця митця допомагає нам сьогодні у дослідженні «білих плям» в історії вітчизняної культури. Опираючись на цінну фактологію, Михайло Борисович сміливо використовував переконливі історичні реконструкції, висував нові творчі ідеї, чим пробуджував дослідницьку думку читача. Та головне, професор Степаненко мав чудово розвинену «архівну інтуїцію», тобто «нюх» на сенсацію, на несподівані відкриття, причому там, де ніхто й гадки не мав, що це можливо.

…Разом із Михайлом Борисовичем ми занурюємось у глиб віків та знайомимося із таємницями української минувшини ІХ—ХІІ століть, які багато в чому пов’язані з історією династії Рюриковичів. Професор Степаненко не є профільним істориком, тим несподіваніше його звернення у цьому виданні до суперечливої, але дуже важливої для тлумачення витоків нашої державності постаті Рюрика, нормандського (данського) короля язичників-слов’ян, родоначальника могутньої князівської династії Київської Руси-України. Як відомо, існують різні версії щодо його народження, родини й оточення, життя й діяльності на історичному тлі тої доби. Михайло Борисович вибудовує власну версію цього суворого воїна-завойовника і водночас державника. (Своїми роздумами щодо Рюрика поділився Михайло Борисович із читачами й раніше, у нарисі «Рюрик» на сторінках 158—163 журналу «Всесвіт» №3—4 за 2016 рік).

А потім знайомимося із мистецтвом Київської Русі, звідки беруть початок витоки вітчизняної культури: споглядаємо фрески Софійського собору у Києві, на яких зображено гру органіста у супроводі духових та струнних інструментів. Це й недивно, адже Михайла Степаненка, піаніста за фахом, найбільш цікавить доля клавішних музичних інструментів — органа і клавесина, клавікорда й чембало в історії України. Свідчення про те знаходимо у документах і архівних матеріалах, листуванні видатних діячів української минувшини, гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Самойловича, історика Миколи Маркевича і філософа Григорія Сковороди, у щоденнику генерального підскарбія Якова Марковича.

А потім машина часу переносить нас до Північної Пальміри, де у царських палатах Санкт-Петербурга українські музиканти — лірники й лютністи, бандуристи і співаки усолоджують слух примхливої імператриці Єлизавети Петрівни. Там розпочинав свою вокальну і придворну кар’єру Олексій Розумовський, хлопець-красень із українського села Лемеші, котрий став коханцем, а згодом — чоловіком самої імператриці Єлизавети.

Ще інша оповідь — про Тимофія Білоградського, видатного бандуриста і лютніста, який плідно працював у Дрездені при дворі курфюрста саксонського і короля польського Августа ІІІ, та був у дружніх стосунках із славетним Й. С. Бахом.

Творчість геніального скрипаля Івана Хандошкіна — також відкриття дослідника… Золотими літерами вписане ім’я Максима Березовського в історію вітчизняної музичної культури. Лише 32 роки довелося йому прожити, але він став першим українським композитором — автором опери «Демофонт» (про що й свідчить видатний німецький вчений Якоб Штелін у своїй праці «Відомості про музику в Росії»). Нещодавно з’ясувалося, що композиторові належить і перший в історії вітчизняної музики інструментальний твір великої форми — «Соната для скрипки й чембало до мажор». Проте відшукати рукописну копію її вдалося лише у Парижі, у Музичному департаменті Національної бібліотеки. За версією професора Степаненка, композитор створив її під час перебування в Італії, де навчався у padre Мартіні. Як підсумок цих досліджень митця і його невтомних пошуків у царині історії вітчизняної музики був підготовлений комплект компакт-дисків «Українська інструментальна музика», до складу якого входять твори Дмитра Бортнянського — концертна симфонія, соната до мажор для фортепіано та ін.

Київські зошити Анни Ахматової

«Україно, це ти…» Однією з найважливіших тем у сучасній літературі є «ахматівська», зокрема творчі обставини її перебування у Києві, де сформувався ліричний дар нашої вітчизняної Сапфо, як називали її численні шанувальники. Стосується це й родоводу славетної Анни, на початку життя Горенко, предки якої походили із українського козацтва. (Псевдонім Ахматова з’явився пізніше, із родинних легенд, які тішили самолюбство амбіційної Анни).

За оповіддю Степаненка, біля витоків роду Горенків — кріпак Андрій Горенко, який виборював свою свободу ціною 25-річної солдатчини, під час якої отримав царські винагороди — срібні георгіївські медалі за участь у Бородинській битві та за взяття Парижа. Офіцерський чин надав Андрію Горенку особисте дворянство і жадану свободу. Згодом його син Антон отримав чин полковника і потомственне дворянство за оборону Севастополя. Надалі життя нащадків Андрія Горенка проходило біля моря. Там, в Одесі, і народилася наша героїня Анна — у родині морського офіцера…

Найчастіше у своїх поезіях Анна Ахматова згадує Санкт-Петербург і Царське Село. Проте не обминула «царськосільська муза» й древнє місто над Дніпром. Така вже доля поета — пройти усіма шляхами, щоб віднайти свою єдину поетичну стежку. Аура стародавнього Києва мала надзвичайний вплив на становлення творчої особистості поетеси Срібного віку. Саме у Києві розпочалася напружена творча праця поетеси, тут закладений був ґрунт її майбутнього мистецького спадку — «Київський зошит», до складу якого увійшло більше 200 творів. Серед них — «Читая Гамлета», «Сжала руки под темной вуалью. », які увійшли до найпершої поетичної збірки Анни Ахматової «Вечер».

Що надихнуло гімназистку Києво-Фундуклеївської гімназії стати поетесою? Мабуть, затишна аура стародавнього міста із його древніми храмами — Святою Софією та Михайлівським Золотоверхим собором, про які тепло згадувала понад усе життя. Чи мистецький салон Олександри Екстер, культурний осередок київської інтелігенції, де формувалися інтелектуальні інтереси юної гімназистки?

Отже, усе розпочиналося у Києві. Саме там обвінчалися «…студент Санкт-Петербургского университету Николай Степанович Гумилев… с потомственной дворянкой Анной Андреевной Горенко…» 25 квітня 1910 року (за старим стилем) в Миколаївській церкві Микільської слобідки (міського передмістя). Цій події передувала романтична історія кохання видатних поетів Срібного віку, що розпочалася у Царському Селі, де зустрів гімназист Микола Гумільов свою «царськосільську музу» Анну.

Поетична творчість Анни Ахматової надихала композитора Степаненка на створення циклу ретро-романсів під назвою «Пісні Срібного віку», у які втілені найкращі риси класичного романсу, позначених естетикою поезії Срібного віку. Серед них такі поетичні шедеври, як «Звенела музыка в саду», «Я не любви твоей прошу», «Двадцать первое. Ночь. Понедельник…», «Я к розам хочу [Летний сад]» тощо.

Ці вокальні шедеври блискуче виконує на концертах Людмила Войнаровська (сопрано), заслужена артистка України. Її чарівно-ніжний голос надзвичайно зворушує душу меломана, занурює його у поетичний світ романсу, у вишукану гармонію співзвуч, тембрових переливів і кришталевого звукового розсипу. Митцем був підготовлений комплект компакт-дисків «Памяти серебряного века», до складу якого входять дванадцять ретро-романсів на слова Анни Ахматової, Йосипа Мандельштама та Бориса Пастернака.

«Україно, це ти…»

Відкриваючи цю книжку, ви відразу відчуваєте, що автор по-справжньому вболіває за Україну, за її майбутнє. Про це й свідчать роздуми митця про долю культури у нашій державі, про складні взаємини між державою та культурою, які склалися останнім часом.

Діяльність Михайла Борисовича Степаненка спрямована на захист української музичної культури, на створення умов для її розвитку. Він звертає увагу на вирішальну роль музичної культури у житті суспільства, її спроможність згуртовувати людей, у вихованні почуття патріотизму та любові до рідної Батьківщини. Головною проблемою, що непокоїть митця, є небезпечна тенденція відсторонення держави від культури. Це стосується фінансування, коли діячі культури увесь час повинні йти до чиновників із простягнутою рукою і благати їх, щоб вони виконали закон про бюджет. І державу аж ніяк не хвилює, що талановита молодь тим часом тікає на Захід. Ось таке відсмоктування інтелекту може призвести до справжньої культурної деградації та навіть економічної катастрофи, коли наша держава скотиться набагато нижче, аніж сьогодні. Якщо найталановитіша молодь утече, то з чим залишиться Україна?

«А навіщо тоді держава існує?» — запитує професор.

Як людина і патріот, який щиро вболіває за долю України, він звертається до суспільства із застереженням: «Знищити культуру — це означає знищити Україну!»

От якби про це пам’ятала влада…

Феміністка й талановита письменниця з Буковини: 160 років тому народилася Ольга Кобилянська

27 листопада 1863 року народилася знана українська письменниця Ольга Кобилянська, яка відстоювала рівноправ’я жінок і чоловіків та писала проникливі твори про життя на Буковині

“Еспресо.Захід” розповість про цікаву долю та самобутню творчість буковинської письменниці, чиї твори й досі з захопленням читають у всій Україні й не лише.

• Ранні роки та світ, у якому формувалася Кобилянська;
• Особливий зв’язок між Ольгою Кобилянською та Лесею Українкою;
• Особисте життя Кобилянської: першою освідчилася чоловіку, якого кохала;
• Хвороба Кобилянської і смерть у часи Другої світової війни;
• Творча спадщина Ольги Кобилянської.

Ранні роки та світ, у якому формувалася Кобилянська

Ольга Кобилянська народилася в містечку Ґура-Гумора в Південній Буковині. Вона була четвертою з семи дітей у сім’ї дрібного урядовця Юліана Кобилянського. Зараз Ґура-Гумора є частиною Румунії, однак 160 років тому місто входило до складу герцогства Буковини, що перебувало в складі Австро-Угорської імперії та разом з Галичиною й Закарпаттям формувало ядро українського світу у найбільшій імперії центральної Європи. На той час Буковина була краєм контрастів, де співжили декілька культур: українська, румунська, єврейська, німецька й польська. У цьому інтернаціональному світі сім’я Кобилянських не втратила свого українства.

Літературний талант Ользі Кобилянській, вірогідно, передався по маминій лінії. Її мама, Марія Йосипівна Вернер, походила зі спольщеної німецької родини, чиїм родичем був німецький поет-романтик Захарій Вернер. Цікаво, що з любові до чоловіка Марія Вернер вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру та виховувала всіх дітей у пошані та любові до українства. Марія Вернер виховала не лише відому письменницю, а й двох синів, один з яких став живописцем, а інший – науковцем-філологои, та ще одну доньку – піаністку. Тому в домі Кобилянських завжди в пошані була освіта, розвиток інтелектуальних здібностей дітей.

Щодо дати свого народження, в дорослому віці Ольга Кобилянська створила цікаву загадку для літературознавців. Адже загальновідомою є дата 27 листопада 1863 року. Однак в одному з своїх численних листів, які збереглися до наших часів, вона пише:

“Питаєте, коли я рождена. 24 листопада року 1863-го. Святкую, але день тих своїх уродин звичайно 27 листопада, бо десь я ще з-за молодих літ вичитала, що день 24 листопада – день недолі – от в тім і вся річ”.

З ранніх років сім’я Кобилянських декілька разі змінювала місце проживання через роботу батька. У 5 років Ольга з сім’єю переїхала до Сучави, у 12 років – до гірського містечка Кимполунг. Там Ольга вступила до німецької початкової школи, де вивчала німецьку й румунську мови. А українську опановувала приватно вдома.

Після закінчення 4 класів початкової школи Ольга прагнула навчатися далі. Та на той час жінкам складно було отримати фахову освіту, яка була доступною лише чоловікам. Тому Ольга наполегливо навчалася самостійно: позичала книжки, користувалася підручниками братів, слухала їхні дискусії, багато читала. У цей період вона починає цікавитися жіночими питаннями та проблемами емансипації. Робить перші літературні спроби: веде щоденник (німецькою), пише поодинокі вірші (польською та німецькою), прозові нариси. Потрохи малює, їздить верхи в гори, грає в аматорських виставах. Тобто намагається знайти себе в дорослому житті.

У 1881 році Ольга познайомилася з 17-річною Софією Окуневською, з якою почала приятелювати. З часом Софія переконала юну Ольгу писати свої твори українською, щоб бути зрозумілою для свого народу. У 1883 році Окуневська познайомила Кобилянську з феміністкою, організаторкою жіночого руху на Буковині та письменницею Наталією Кобринською. Особистість Кобринської дуже вплинула на формування сучасних поглядів Кобилянської щодо теми жіноцтва й української літератури.

Особливий зв’язок між Ольгою Кобилянською та Лесею Українкою

Напевне, найбільш цікавим і оповитим багатьма легендами є зв’язок Ольги Кобилянської та Лесі Українки.

У 1891 році родина Кобилянських оселилася в Чернівцях – столиці Буковини, де Ольга змогла бути ближчою до культурного життя і читати здобутки тодішньої української літератури. 1898 року Кобилянська поїхала до Львова для участі у відзначенні 25-річного ювілею творчої діяльності Івана Франка. Там вона познайомилася з Василем Стефаником, зав’язала дружбу й листування з ним, обговорюючи модерний психологізм його новел. Через рік спільний друг, письменник Михайло Павлик листовно познайомив Кобилянську з Ларисою Косач (Лесею Українкою). Вони швидко потоваришували і написали одна одній велику кількість листів. На запрошення Косач Кобилянська приїздила до неї в Зелений Гай, що на Полтавщині. А через два роки поетеса була гостею Кобилянської в Чернівцях. Обидві жінки відіграли важливу роль у творчості одна одної та були друзями до кінця життя. Їхні твори стали втіленням глибокого жіночого світогляду та боротьби за права та гідність жінок в українському суспільстві.

Кобилянська та Косач разом стоять біля витоків творення феміністичного канону української літератури, вибудовуючи образ нової жінки: жінки-інтелігентки, яка бореться з обставинами пригнобленої верстви, закоханої в питомо жіночу душу та загальнолюдський гуманістичний ідеал. Хоча листи Кобилянської до Косач зникли з її особистого епістолярного архіву, листи Косач до Кобилянської збереглися і досліджуються досі як унікальний зразок феміністично-лесбійської епістолярної творчості в українській літературі. Саме до Кобилянської їде Косач після смерті свого близького друга Сергія Мержинського, щоб упоратися з горем.

Через пестливі слова в листах, наприклад: “Як я тебе люблю… ти радість мого життя… моє серденько, як я тужу до тебе, як мрію про той час, коли ми знову побачимося” і так далі, у деяких дослідників виникли припущення про лесбійський зв’язок між Кобилянською та Косач. Та як пише сучасна українська письменниця та дослідниця Оксана Забужко у своїй книзі “Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, приятельські листи американок, француженок і німкень XIX ст. для сьогоднішнього непідготовленого вуха таки справді можуть “звучати мало не як шквал розпаношених лесбійських освідчень”:

“Насправді – це був цілком звичний, ба навіть ритуалізований тодішньою культурою спосіб жіночого словесного вияву прихильности й симпатії незалежно від об’єкта. Зрозуміло, що “епістолярний роман” панни Лесі й панни Ольги (стилістично, звісно, непорівнянно винахідливіший — у кожному разі, з Лесиної сторони, що єдина нам і відома) має бути відчитаний насамперед у цьому, питомому для нього контексті”, – вважає Забужко.

Хоча цікаво те, що Кобилянська так і ніколи не одружилася, на відміну від Лесі Українки.

Особисте життя Кобилянської: першою освідчилася чоловіку, якого кохала

Її першою любов’ю був млодий і амбітний українець Євген Озаркевич, який надихнув її до поглиблення освіти, бо він любив освічених жінок. Та юнацьке кохання Ольги Кобилянської з Євгеном Озаркевичем не склалося. Євген цікавився питанням емансипації, Ольга бачила в ньому однодумця, він був цікавим співрозмовником, однак роматичні стосунки так і не зав’язалися.

Кобилянська оцінювала себе об’єктивно, іноді комплексувала, іноді – ні. У щоденнику, коли їй було за 20, пише: “Я не гарна, але чоловікам подобатись вмію”. В інший час пише й запитує себе, чому вона така нещаслива, і робить висновок, що все тому, що вона негарна.

Вона була небагатослівна, стримана, врівноважена, вміла влучно поставити запитання і слухати людей. Точність, педантичність, скрупульозність – це про неї. Вона була скромна від природи й невисока на зріст. У свої 27 років вона важила 44,5 кг.

Далі в житті Кобилянської був молодший від неї на чотири роки Осип Маковей., літературознавець та редактор газети “Буковина”. Він настільки припав їй до серця, що саме цьому чоловікові Ольга сама першою зробила пропозицію спільно жити. Однак це не була поспішна й гарячкова пропозиція, бо Кобилянська та Маковей були знайомі вже шість років. У будь-якому випадку, в той час це був сміливий крок для жінки. Втім Маковей не відповів взаємністю. Довгий час по тому Ольга Кобилянська шукала в собі причини відмови.

Маковей одружився із жінкою на ім’я Ольга. Злі люди кепкували, що “одружився з Ольгою, та не з Кобилянською”. Ольга Кобилянська в листі до Лесі Українки називала дружину Маковея зневажливо, пишуши про неї як про “грубий елемент”. А Маковей у автобіографії писав таке: “Найрозумнішим кроком у моєму житті було моє одруження. Ніхто стільки добра мені не зробив, як моя дружина”.

Попри цікавість з боку різних чоловіків, Ольга Кобилянська так і залишилася незаміжньою і не мала дітей. Таким чином втілила образ справжньої феміністки і жила за кошт своєї літературної праці.

Хвороба Кобилянської і смерть у часи Другої світової війни

У 40 років, у розквіті таланту, Кобилянська застудилася, внаслідок чого розвинувся частковий параліч. Це позначилося на можливості особисто спілкуватися з друзями-митцями, ходити в народ. Спершу недуга, потім хвороба та смерть батька, матеріальна скрута спричинили творчий спад: “Моє життя ніколи не було веселим, а тепер воно доходило до кульмінаційного пункту”. Та попри всі ці трудності, Кобилянська невтомно працювала інтелектуально, пишуши багато творів на замовлення і вже у поважному віці досягла заслуженої літературної слави.

У 1940 році, після загарбання Бессарабії та Північної Буковини Радянським Союзом, більшовицька влада нагороджує Кобилянську почесною грамотою. Вона прийнята до Спілки радянських письменників України, паралельно змушена написати “партійне” за риторикою привітання приходу радянської влади на Буковину для альманаху “Вільна Буковина”. Та вже через рік, коли нацистська Німеччина напала на Радянський Союз і швидко захопила УРСР, письменниця не змогла евакуюватися з Чернівців. Пронімецький уряд Румунії дав розпорядження передати письменницю військовому суду. Однак цього так і не сталося. Бо 21 березня 1942 року 78-річна Ольга Кобилянська померла. Влада заборонила громадськості провести її в останню путь: на похороні були лише її рідні та близькі.

Творча спадщина Ольги Кобилянської

Як тільки Ольгу Кобилянську не називали сучасники: і “гірською орлицею” за її горде серце, і “пишною трояндою в саду української літератури” — за яскраву метафоричність художнього бачення. Кобилянська за півстоліття активної творчої кар’єри створила десятки оповідань, нарисів, новел, повістей, критичних і публіцистичних статей, перекладів, лишила значне за обсягом листування. Частина її творів написана німецькою.

У підлітковому віці Ольга писала вірші німецькою. У 1880 році пише перше німецькомовне оповідання “Гортенза, або Нарис з життя одної дівчини”, у 1883 році — “Доля чи воля? “. Потім створює алегоричні замальовки “Видиво” (1885), “Голубка і дуб” (1886). У 1886 році вона написала свою першу україномовну повість “Людина”. У творі відображені погляди письменниці на становище української жінки у суспільстві. Повість стала першою, яка започаткувала етап психологічної української прози. Згодом з’явилася її повість “Царівна”. Первісний текст був німецькою, пізніший – переписаний українською. Центральною у творі є постать нової, емансипованої, жінки, що продовжує тематичну лінію, яку авторка розпочала у повісті “Людина”. Соціально-психологічна повість “Земля” про селянство Буковини, напевно, є найкращим твором Кобилянської на тему соціальної справедливості. Поклавши в основу твору дійсні факти, письменниця створила глибоко індивідуалізовані образи селян, усім своїм єством пов’язаних із землею-годувальницею. Не менш драматичною є повість “Ніоба” про мати 12-ти дітей та їх складне життя. Також Кобилянська є автором таких відомих творів, як: збірку новел “До світа” (1905), повість “В неділю рано зілля копала” (1908); повість “Через кладку” (1911); повість “За ситуаціями” (1913).

Під час Першої світової війни Кобилянська пише низку коротких творів (“Юда”, “Назустріч долі”, “Лист засудженого жовніра до своєї жінки”), зображаючи нещастя героїв, спричинені тривалим конфліктом. Протягом 1920-х Кобилянська видає збірку новел “Сниться” (1922), оповідання (маленьку повість) “Вовчиха” (1923), роман “Апостол черні” (1926). В підрадянській Україні виходять численні перевидання її творів — зокрема, і її перше зібрання творів у 9 томах. Після чого поступово відходить від активної літературної творчості.

За творами письменниці знято декілька фільмів, зокрема: “Земля” (1954), “Вовчиха” (1967), “Меланхолійний вальс” (1990), “Царівна” (1994).

У Чернівцях діє єдиний в Україні літературно-меморіальний музей письменниці, міститься у будинку, в якому Кобилянська мешкала від 1925 року до смерті. Там серед численних експонатів і особистих речей зберігається унікальний документ — щоденник Ольги Кобилянської. Це два загальні зошити, написані німецькою (деякі слова українською та польською). Перший запис зроблено 1 листопада 1883-го.