Menu Close

Коли день народження Іркутська

“Я буду крізь сльози сміятись”: 25 лютого народилася Леся Українка

У день народження Лесі Українки 25 лютого згадуємо біографію та цитуємо найкращі твори поетеси.

25 лютого 1871 року народилася Леся Українка. Щороку в цю дату ми згадуємо талановиту поетесу, чий внесок в українську літературу неможливо оцінити. На її творах виросло не одне покоління українців, а її вірші настільки актуальні, ніби написані сьогодні.

У творчій спадщині Лесі Українки – патріотична та любовна лірика, драми, поеми, збірки українського фольклору, публіцистичні твори. Леся не тільки писала власні твори, але й займалася колекціонуванням і збереженням творів народної творчості. У день народження Лесі Українки розповідаємо біографію поетеси та згадуємо пронизливі твори.

Біографія Лесі Українки

Справжнє ім’я Лесі Українки – Лариса Петрівна Косач-Квітка. Вона народилася 25 лютого 1871 року в родині дворян у Новограді-Волинському Житомирської області (у цьому ж місті народився Валерій Залужний). Її мамою була письменниця Олена Пчілка, а батьком – дворянин та меценат Петро Косач.

У сім’ї, окрім Лариси, було ще 5 дітей. Косачі були творчими та добре освіченими людьми, любили літературу та мистецтво. Вони часто влаштовували вдома творчі вечори та концерти, а також забезпечили дітям гарну освіту. Все це вплинуло на художні смаки юної Лесі.

У дитинстві Леся часто слухала українські народні оповідання від матері та дізналася від неї про мавок. Це породило у майбутній поетесі любов до народної творчості.

У дитячі роки Леся часто переїжджала з сім’єю в різні міста і вчилася у приватних вчителів. Свій перший вірш “Надія” написала в 9 років, коли її улюблену тітку заслали до Сибіру.

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро, –

Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки…

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

Дитинство Лесі Українки проходило у творчому середовищі. Дуже близьким другом родини Косачів був вчений Михайло Драгоманов та його родина, а Леся також брала уроки фортепіано у дружини Миколи Лисенка. Також дівчинка вивчала грецьку, французьку, німецьку мови та латину, вчилася вишивати та малювати, багато писала та читала.

У 1881 році у віці 10 років Леся сильно захворіла після купання на Водохрещу. У неї розвинувся туберкульоз і почалися болі в руках та ногах. Після цього поетеса до кінця життя мучилася через слабке здоров’я та часті хвороби.

У 1883 році у Лесі діагностували туберкульоз кісток та видалили частину кісток у лівій руці. Це стало важким ударом для дівчинки, адже зі знівеченою рукою вона більше не могла грати на фортепіано. З цього віку вона почала ще більше писати.

1884 року Лариса Косач бере собі псевдонім Леся Українка та вперше публікує свої вірші у львівському журналі “Зоря”.

З 20-річного віку багато подорожувала та знайомилася з відомими письменниками. Через багаторічну тяжку хворобу Леся була змушена виїжджати на курортне лікування до різних країн, а враження від поїздок відображала у творчості. Хоч Леся постійно хворіла, але ніколи не дозволяла шкодувати себе і не скаржилася на долю.

Хто вам сказав, що я слабка,

що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука

чи пісня й думка кволі?

Ви чули, раз я завела

жалі та голосіння, –

то ж була буря весняна,

а не сльота осіння.

А восени… Яка журба,

чи хто цвіте, чи в’яне,

тоді й плакучая верба

Коли ж суворая зима

покриє барви й квіти –

на гробі їх вона сама

Леся Українка віком 18 років / фото wikimedia.org

1897 року під час лікування в Ялті Леся Українка познайомилася зі смертельно хворим молодим політиком Сергієм Мержинським. Його часто називають першим коханим Лесі, хоча сама поетеса називала їхні стосунки дружбою. У 1901 році Сергій помер на руках у Лесі, а вона присвятила йому один із найкращих своїх творів – драму “Одержима”, написану за одну ніч біля ліжка вмираючого.

1898 року Лариса познайомилася з дуже молодим фольклористом Климентом Квіткою, студентом КНУ. Знайомство переросло у кохання, і в 1907 році пара одружилася. У шлюбі Леся та Климент разом складали збірку фольклору, їздили до етнографічних експедицій.

Ще однією важливою людиною для Лесі Українки була письменниця Ольга Кобилянська. Вони познайомилися у 1899 році і стали найкращими подругами.

Останні роки життя поетеса дуже важко хворіла, але при цьому багато працювала і написала свої найкращі твори. Померла Леся Українка у віці 42 років у 1913 році в Грузії, де лікувалася. Її чоловік Климент після смерті дружини видав збірку українських народних пісень, виконаних голосом Лесі.

Найращі цитати Лесі Українки

Леся Українка писала на найрізноманітніші теми – про Україну, природу, любов і мрії.

  • Всі – жінки, коли вони кохають.
  • Тільки зрада шлюб християнський розлучити може. А справжній – тільки смерть.
  • Адже любов, як вода, несе і крутить, грає, рве, пестить, голубить, топить. Де жар, вона кипить, а зустріне холод – і стане льодом.
  • Ту брехню, що справдиться, всі правдою зовуть.
  • Мене любов ненависті навчила.
  • Будь проклята кров ледача, не за рідний край пролита.
  • Земля не пекло, люди не прокляті, і радощі не гріх, а Божий дар.
  • Терпіть кайдани – то всесвітський сором, забуть їх, не розбивши, – гірший стид.
  • Чесний покриву не потребує.
  • Хто на розпутті прожив все життя, не піде ні в рай, ані в пекло.
  • Сором мовчки гинути й страждати, Як маєм у руках хоч заржавілий меч.
  • Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть, думи сумні!
  • Не поет, хто забуває Про страшні народні рани, Щоб собі на вільні руки Золоті надіть кайдани!
  • Скрізь плач, і стогін, і ридання Несмілі поклики, слабі, На долю марні нарікання І чола, схилені в журбі. Над давнім лихом України.
  • Слово, чому ти не твердая криця, Що серед бою так ясно іскриться? Чом ти не гострий, безжалісний меч, Той, що здійма вражі голови з плеч?

Нагадаємо, у ВР пропонують 25 лютого відзначати День української жінки на честь дня народження Лесі Українки. Якщо законопроект схвалять, то це свято замінить 8 березня.

Вас також можуть зацікавити новини:

Іван Франко — Сойчине крило (характеристика та аналіз героїв)

Хома (Массіно). Підзаголовок “Із записок відлюдька” не лише вказує на організацію оповіді (записки, особистий щоденник), але й попередньо характеризує героя, відносить його до певного людського типу. Його філософія не надто мудра: “Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі!”. Задля заробітку він ходить на службу, але вдома – його справжній світ і його “поезія життя”. Навіть щоденному побуту герой надав естетичної досконалості. Музика, книги, мистецтво – це комфортний урівноважений і раціонально впорядкований світ самітника. Одначе він не завжди був таким. Три роки тому герой, людина дуже розсудлива й раціональна, навіть був закохався. Розчарування в коханні перетворило його на відлюдька і скептика. Для нього краще лишатися самому, ніж іще раз пережити щось подібне. Одержавши листа, він від початку налаштований недовірливо і скептично до колишньої коханої: “Говори собі, пиши собі!”. Його розум опирається спогадам про давнє кохання. Та все не так із серцем і душею. Автор у деталях відтворює суперечливі внутрішні стани героя. Наприклад, Массіно читає листа й не хоче визнати свого хвилювання, але тіло підказує інше: “…руки тремтять – невже серце не забуло її?”. Мимоволі оживають спогади про дочку лісника Марію, яка стала його Манюсею. Лист навіює роздуми про останню зустріч із коханою. Массіно не забув тієї розмови. Тепер він усвідомлює, що дівчина чекала на щире освідчення, та він, розсудливий скептик, цього не зрозумів: “О, я дурень! О, я засліплений егоїст! Естетик убив у мені живого чоловіка…”.

  • Сойчине крило (повний текст) ▲ читається приблизно за півтори години
  • Сойчине крило (аналіз, паспорт твору)
  • Сойчине крило (скорочено)
  • Сойчине крило (шкільні твори)
  • У чому героїня звинувачує героя? Як ви розумієте її слова: “Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене”?(та інші запитання)
  • Біографія Івана Франка

Письменник розкриває складний психологічний конфлікт у душі свого героя: між “естетиком” і “живим чоловіком”. Його розум таки відступив перед голосом серця. Почуття зрештою зруйнувало захисну стіну, яку Массіно роками вибудовував між собою і світом: “Де мої естетичні принципи? Де моє тихе задоволення? Пропало, пропало все!”

Марія (Маня, Манюся). Образ Марії-Манюсі найбільш повно виявляється у її емоційній сповіді. Дівчина злегковажила коханням та спричинила смерть батька, який після втечі дочки пішов із життя. Та героїню докорінно змінив її страдницький досвід, навчив по-справжньому цінувати близьких людей. Тому в листі вона благає Массіно не засуджувати, а вислухати і зрозуміти. У листі вона пояснює, чому саме вони розійшлися: “Не я кинула тебе, а ти не зумів удержати мене”. Розповідь Марії-Манюсі про втечу й поневіряння після неї доволі стисла, майже пунктирна. Чоловіки, з якими її зводила доля, зображені схематично. Вони не лишили жодного сліду в її серці. Це все другорядні персонажі, а деякі з них просто епізодичні. У своїй сповіді героїня розповідає й про спроби самогубства, пише про страх, зневіру й байдужість до життя. Здається, лише спогади про кохання надавали їй сил у скрутні часи й живили її надію на повернення.

Пекельний шлях не порушив глибин душі, що залишилася чистою і, головне, люблячою. У творі протиставляється живе, бурхливе життя Манюсі “паперовому” існуванню Массіно. Душа героїні залишається без змін, незважаючи на жорстокі випробування долі, яку героїня сама “прикликала” і якої прагнула.

Головні герої змальовані як різні психологічні типи. Їхня людська сутність найповніше розкривається в любовних стосунках. Так, Маня життєрадісна, емоційна, примхлива, постійно вимагає до себе уваги, прихильності, зокрема, на словах. Її романтичне розуміння життя штовхнуло на найскладніші випробування, через які вона проходить, не зламавшись духовно. Ні дві спроби самогубства, ні психічні й фізичні знущання чоловіків, для яких жінка – це втілення зовнішньої краси та плотської любові, іграшка, не вбили її сили духу. Ці життєві колізії підштовхують жінку до розуміння справжності свого першого почуття кохання. На противагу Марії Хома в любовних стосунках спокійний, самовпевнений, не розуміє жіночої натури, не прагне постійно заявляти про свої почуття. Він глибоко ображений зрадою дівчини, проте своєї провини в цьому не вбачає. Його рішення проблеми – це мур, який він збудував навколо себе і свого життя, це забуття служіння громаді, людям. Лише лист перетворює його з “естета” на “живого чоловіка”.

Генрись. Молодий практикант Маріїного батька, прийнятий місяць перед тим, як у ліс приїхав Хома. Генрись “Хлопець ледве 26-літній, рум’яний, ніжний, як панночка. Так мало говорив у товаристві… Рум’янівся при кождім натяку на любов та на жіночий рід. Працював так пильно в татковій канцелярії. Був такий тихий, слухняний, такий делікатний та чемний у поводженні…”. Щоб Марія втекла з ним, Генрись брехав, що мав у Кракові родичів, що його батько – купець, визначний краківський міщанин, що купив село. Генрись обіцяв Марії, що вони візьмуть шлюб у Мар’яцькім костелі і житимуть у тому селі, а потім ще й заберуть до себе її батька. Та хлопець виявився звичайним злодієм, якого врешті-решт, як вважала Марія, вбив саме Зигмунд.

Зигмунд Зембецький. Вперше Марія побачила цього чоловіка у Кракові, куди приїхала з Генрисем. Хлопець брехав, що Зигмунд – завідатель дому його батька. Зигмунд “…був пан високий, сильний, плечистий, як медвідь, з великою чорною бородою, з малими блискучими очима, з понурим видом, від якого віяло якимось холодом і жахом”. Згодом Генрись брехав Марії, що Зигмунд – його дядько, брат матері. Коли Марія дізнається від Зигмунда, що і він, і Генрись – злодії, вона вирішує покінчити з життям і вішається. Її рятує Зигмунд. Він був проводирем злодійської шайки, часом був страшенно злий. З часом він втягав у свої плани Марію, яка мала привертати увагу багатіїв, поки злодії їх обчищували. Після того, як Генрися вбив Зигмунд, Марія стала його жінкою. Вона відчувала до цього некрасивого, старшого, малокультурного чоловіку справжню ненависть. Коли Зигмунда арештували за значну крадіжку у Нижньому Новгороді, Марії вдалося втекти.

Володимир Семенович. З цим чоловіком Марія познайомилася у поїзді, коли їхала у Москву. Це був “молодий залізничий інженер, що їхав до Іркутська, а відси мав їхати далі, за Байкал, до будови залізниці… Він був чоловік нежонатий, ішов на добру плату в далекі, некультурні краї”. Марія погодилася поїхати з ним і так опинилася в Іркутську. Там Володимир почав пити і грати в карти, а якось програв у карти Марію.

Свєтлов Никанор Ферапонтович. Це багатий золотопромисловець з далекого Сибіру. “Чоловік немолодий уже, із тульських купців, багач страшенний. Дива оповідали про його жорстокість і багатства. Між іншим, він був великий аматор жінок і в кождім своїм заводі, яких мав кільканадцять понад Байкалом, держав, казали, цілі гареми.”. побачивши якось Марію, знайшов спосіб, як зробити її своєю. У новелі Никанор Ферапонтович Свєтлов постає велетнем “у ведмежім футрі, з широкою рудою бородою, з товстим червоним лицем і плескатим носом”. З ним Марія відправилася у “снігові простори Сибірі”. Марія провела з ним три місяці. Про це вона писала Хомі так: “…був для мене дуже добрий. Проте грубість його натури і неотесаність його поведінки збуджувала в мені обридження, тим більше, чим більше він силкувався надати їй вигляд цивілізованих манер. “. Свєтлова вбив Зигмунт, якому вдалося вийти на волю, але Марія дісталася ватажкові злодіїв.

Сашка. Ватажок банди, “хто він був, якої народності і якої віри, сього не знав ніхто, і до сього було всім байдуже”. Марія вважала, що він був жид. Коли солдати обскочили ватагу, Сашку повісили, а Марія дісталася капітану.

Серебряков. Капітан-ісправник, “У нього була шлюбна жінка, зла, як гадюка, але загукана ним, держана в страсі і вічних побоях… Капітан раз у раз пив, а в п’янім виді бив нас обох, не розбираючи”. Марії вдалося втекти від нього. Вона хотіла втопитися у Байкалі, але натрапила на поїзд, яким їхали війська на війну з Китаєм.

Микола Федорович. Сьомий чоловік Марії, з яким вона познайомилася під час російсько-японської війни. Марія пише у листі: “В остатнім штурмі куля відірвала йому обі ноги, і тепер він лежить безнадійно хорий, лежить і конає отсе вже другий тиждень.Я сиджу біля нього. Замість сестри милосердя. Дні й ночі пильную його. А в вільних хвилях пишу тобі отсей лист.”. Після смерті Миколи Федоровича Марія вирушає до Хоми.