✅Розпад Югославії – причини та історія поділу території

Однією з важливих криз минулого століття став розпад Югославії. Попри те, що зараз немає особливих домагань з боку цієї держави, криза відіграла основну роль в тій зовнішньополітичній ситуації, яка тримається і понині.

Спробуємо розібратися: які причини цієї події, як вона розвивалася, основні позиції учасників кризи, як змінилася карта світу після цієї «війни»?

На скільки країн була розділена Югославія? Як вплинуло втручання Америки на цей процес?

Список країн колишньої Югославії та їх столиці

Югославія (нинішня столиця країни – Белград), з 1945 по 1963 рік – Федеративна Народна Республіка Югославія, з 1963 по 1992 рр. – СФРЮ (Соціалістична Федеративна Республіка Югославія), до повалення монархії в 1945 році КСХС – Королівство сербів, хорватів і словенців.

Крім того, ця територія була населена людьми різної національності. Основну більшість склали серби. Крім них серед населення були присутні хорвати, албанці, чорногорці, македонці і словенці.

Причини розпаду Югославії

Чому ж сталася Балканська криза?

Основні фактори, які виділяють історики:

• смерть першого президента (колишнього лідера) Тіто;
• розпад СРСР і подальше “зношування” соціалістичної системи;
• процвітання націоналізму в усьому світі.

В якості ще однієї передумови до розколу багато вчених відносять неправильну внутрішню політику багатонаціональної держави. За Конституцією Югославії, на той момент влада республік могла створювати всередині своїх «володінь» угруповання.

Початок розвалу

Ця історія почалася одночасно, що і розпад СРСР, в 1991 році. Датою повного розпаду вважається 2006 рік. Що ж сталося?

Почалася громадянська війна, в ході якої від Югославії відокремилися 4 суверенних частини. Залишилися лише Сербія і Чорногорія, інші стали незалежними державами.

Повоєнний час

Здавалося б, має відбутися припинення конфлікту, поділ країн зійти нанівець. Однак спалахнули військові дії через зовнішній фактор.

Під впливом НАТО відбулися великі криваві військові драми в Сербії і Хорватії, в яких було поранено понад 2 млн.осіб. І тільки після угоди, підписаної в 1995 році, товариство визнало вихід 4 республік зі складу Югославії.

Попри всі миротворчі дії ООН, в кінці 20 століття спалахнули екстремістські повстання албанців, які спричинили загибель ще 0,5 млн.людей.

“Косовська криза” досі залишається невирішеною проблемою початку 21 століття.

Поділ території наприкінці 20 століття

До кінця 20 століття Югославія розділилася на 5 країн. А ось фінансовий розділ власності затягнувся на досить тривалий проміжок часу.

Лише в 2004 році було укладено угоду, в якій вказувалися країни і суми, запропоновані їм. Причому велика сума дісталася Сербії (близько 39% від загального обсягу активів).

На які країни розпалася країна

П’ять держав, на які до 2003 року розпалася Югославія:

СРЮ (наступник колишньої багатонаціональної держави):

Остаточно поділеною Югославія стала при виході Чорногорії з СРЮ в червні 2006 року.

Висновок

Попри складну геополітичну ситуацію, зараз Україна веде дипломатичну політику з країнами колишньої Югославії. Крім того, намічається технологічний прогрес практично у всіх сферах життя цих незалежних держав.

Таблиця з поясненнями на тему “Розпад Югославії – причини та історія поділу території”

Висновок

Розпад Югославії був складним і трагічним процесом, викликаним етнічними розбіжностями, економічними проблемами, політичними змінами та націоналістичними амбіціями.

Цей період в історії сучасної Європи характеризується кривавими конфліктами та гуманітарними катастрофами, але також і важливими уроками щодо збереження миру та стабільності в мультиетнічних регіонах. Розпад Югославії залишається важливим прикладом складності збереження єдності в умовах глибоких внутрішніх розбіжностей.

Розпад Югославії

Ро́зпад Югосла́вії — узагальнювальна назва військових, політичних, економічних і міжнаціональних процесів отримання незалежності суб’єктами Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія (СФРЮ) та Союзної Республіки Югославія (СРЮ). Іноді до цих процесів помилково відносять проблему незалежності Косова та державотворення у Боснії та Герцеговині, проте вони безпосередньо не стосуються власне розпаду Югославії, а є елементами процесу балканізації.

Зміст

Загальна характеристика

Процес розпаду СФРЮ тривав 1991–1992, коли зі складу федерації вийшли 4 із 6 республік (Хорватія, Словенія, Боснія та Герцеговина, Македонія).

Югославію, у складі якої залишалися 2 республіки, перетворено на «малу» Югославію у складі Сербії і Чорногорії: 1992–2003 — СРЮ, 2003–2006 — конфедерація державного союзу Сербії і Чорногорії.

1988 — на початку 1989 практично в усіх республіках почалося створення опозиційних Союзу комуністів Югославії (СКЮ) партій, течій, рухів. У Словенії та Хорватії Союз комуністів повністю втратив позиції. У липні 1990 у м. Белграді розпочав роботу XІV з’їзд СКЮ, на якому відбувся його розкол. Делегації Словенії та Хорватії залишили з’їзд на знак протесту проти нерозуміння поточного моменту з боку решти делегацій. Роботу з’їзду перервано. Упродовж другого півріччя 1990 республіканські організації Союзу комуністів перейменовано, на федеральному рівні він перестав існувати.

Причини

Причини кризи та розпаду федеративної держави:

• нерівноправність політико-економічних і міжетнічних відносин у державі;
• небажання керівництва вирішувати внутрішні конфлікти;
• історично сформований розрив між рівнями соціально-економічного розвитку республік і країв (найвищий рівень розвитку у Словенії, найнижчий — у Боснії та Герцеговині, Македонії);
• етнічне та релігійне різноманіття.

Виникненню та існуванню націоналізму в СФРЮ сприяв релігійний поділ на 3 великі частини:

• православну (Сербія, Чорногорія, Македонія, частина Боснії та Герцеговини);
• католицьку (Хорватія, Словенія та частина Боснії та Герцеговини);
• мусульманську в релігійному розумінні (частина Боснії, Автономний край Косово, Санджак у СРЮ).

Перебіг подій

Економічно розвинені Словенія та Хорватія робили спроби для перетворення СФРЮ на конфедерацію.

04.10.1990 запропонували спільну хорватсько-словенську «Модель конфедеративного устрою Югославії». Вона визначала майбутню конфедерацію як союз суверенних держав для досягнення спільних цілей.

10.10.1990 Словенія та Хорватія підготували повномасштабний проект «Угода про Югославську конфедерацію — Союз югославських республік» на згаданих засадах. Оголошена 16.10.1990 зустрічна концепція Президії СФРЮ «Про конституційний устрій Югославії на федеральній основі» уже своєю назвою заперечувала ідею трансформації держави з федеративних на конфедеративні принципи.

Словенія

23.12.1990 у Словенії проведено референдум: 88,4 % словенців висловилися за проголошення незалежності Словенії та її вихід зі складу СФРЮ.

25.06.1991 проголошені декларації про незалежність Словенії та Хорватії. 26.06.1991 ці декларації засуджено керівництвом СФРЮ, розпочалися зіткнення підрозділів Югославської Народної Армії (ЮНА) з підрозділами Словенської територіальної оборони. Бойові дії завершено на початку липня повною поразкою ЮНА з боку сил Словенської територіальної оборони.

07.07.1991 підписано Бріонську угоду: СФРЮ припиняла бойові дії проти Словенії. Набуття чинності декларацій незалежності Словенії та Хорватії відкладено на 3 місяці. Війна у Словенії тривала 10 днів і стала першим збройним конфліктом у процесі розпаду Югославії.

23.12.1991 прийнято Конституцію Республіки Словенія.

Хорватія

Внутрішньополітична обстановка в Хорватії на початку 1990-х характеризувалася напруженістю (пов’язана з економічними та соціальними проблемами). У травні 1990 уперше за післявоєнну історію Хорватії відбулися вибори до республіканських та місцевих органів влади на багатопартійній основі. На засіданні Сабору (парламенту) Хорватії, 25–26.07.1990 прийняті поправки до республіканської конституції, що призвело до загострення міжнаціональних відносин у країні. Сербське населення провело в общинах референдум із приводу їхньої автономії, що викликало негативну реакцію хорватських властей.

19.05.1991 у Хорватії відбувся референдум: хорватське населення республіки 95 % голосів підтвердило бажання вийти зі складу СФРЮ. Почалася внутрішня хорватська криза, викликана помилками хорватського керівництва в національній політиці та антихорватською пропагандою просербських сил у республіці.

На початку березня 1991 почалися озброєні сутички частин ЮНА з підрозділами поліції Хорватії. 08.10.1991 Сабор Хорватії прийняв рішення про припинення дії мораторію на акти про незалежність, ухвалив Декларацію про незалежність, заявив про розрив усіх державно-правових зв’язків, на основі яких Хорватія входила до складу СФРЮ. Озброєні сутички, що виникали переважно біля казарм ЮНА, восени 1991 переросли в конфлікт між сербами і хорватами, у який втрутилася федеральна армія. Конфлікт у Хорватії охопив райони компактного проживання сербів. Хорватська армія шляхом військової операції встановила контроль над усією територією країни у серпні 1995.

Процес міжнародного визнання Хорватії розпочався у грудні 1991.

Україна стала першою державою-членом ООН, яка у спеціальному Акті Верховної Ради 12.12.1991 визнала державну незалежність Хорватії та Словенії.

Боснія та Герцеговина

Боснія та Герцеговина була республікою СФРЮ із найбільш перемежованим національним складом населення. За переписом 1978, тут із 4,2 млн населення 39,6 % складали етнічні мусульмани, 37,2 % — серби, 20,6 % — хорвати.

Після проголошення незалежності Словенією та Хорватією на референдумі 14.10.1991 населення Боснії та Герцеговини також висловило бажання суверенітету. Референдум із цього приводу проведено 01.03.1992. 63 % виборців проголосували за незалежність. Сербська громада бойкотувала референдум.

06.04.1992 Європейський Союз визнав Боснію та Герцеговину незалежною державою.

Президентом держави 20.12.1991 обрано мусульманина А. Ізетбеговича (1925–2003; тепер Боснія та Герцеговина).

22.02.1992 проголошено незалежність Боснії та Герцеговини. Боснійські серби оголосили про утворення так званої Республіки Сербської у районах Боснії та Герцеговини, де вони становили більшість населення.

У березні 1992 в Боснії почалася війна за участі трьох сторін: Сербії і Чорногорії, Хорватії, Боснії та Герцеговини. За період міжетнічної війни в республіці ворогуючим сторонам запропоновано 6 планів мирного врегулювання. Остаточно врегулювати конфлікт вдалося в результаті так званих Дейтонських переговорів у листопаді 1995, які сторони проводили на базі Військово-Повітряних Сил США «Райт Паттерсон» біля м. Дейтона (штат Огайо). 14.12.1995 Дейтонські угоди підписано у м. Парижі (Франція). Зберігалася цілісність Боснії та Герцеговини — федеративної держави у складі двох суб’єктів: Мусульмано-Хорватської Федерації та Республіки Сербської з єдиними федеральними інститутами влади.

Македонія

Македонія (сучасна Північна Македонія) стала єдиною республікою, вихід якої зі складу СФРЮ не пов’язаний із військовими подіями. Керівництво республіки проводило обережний політичний курс, до останньої можливості підтримуючи плани збереження федерації або її трансформації в конфедерацію. Лише після невдачі усіх спроб вирішення югославської кризи конституційним шляхом, македонське керівництво взяло курс на вихід із колишнього державного утворення.

08.09.1991 організовано референдум, в якому взяли участь близько 72 % жителів республіки, які мають право голосу. Понад 90 % учасників референдуму підтвердили бажання незалежності Македонії. За результатами референдуму, проголошено декларацію про суверенітет і незалежність Республіки Македонія, яка призвела до безкровного виходу зі складу Югославії. Першим президентом Республіки Македонія (1991–1999) став К. Глігоров (1917–2012; тепер Македонія).

21.02.1992 — виведення частин югославської армії після підписання Договору про виведення військ ЮНА з території республіки.

1993 Республіку Македонія прийнято в ООН під назвою Колишня Югославська Республіка Македонія.

Чорногорія

У Чорногорії 01.03.1992 проведено референдум, на якому майже 96 % виборців проголосували за вступ до складу оновленої Югославії. У голосуванні брали участь 66 % громадян Чорногорії. Албанці, боснійці й хорвати, які проживали в республіці, оголосили бойкот виборам. 27.04.1992–03.06.2006 Чорногорія перебувала у складі однієї держави разом із Сербією. Після операції НАТО проти СРЮ навесні 1999 чорногорський лідер М. Джуканович зажадав від С. Мілошевича закріпити за Чорногорією право на самостійну зовнішню політику, пізніше сформулював за мету повну незалежність. 2000 Чорногорія перейшла на німецьку марку як державну валюту, від 2002 офіційна грошова одиниця країни — євро.

Референдум про незалежність у Чорногорії проведено 21.05.2006. За його результатами більшість голосів віддано за відділення від Сербії (до того Чорногорія вже мала окрему від Сербії валюту і митний кордон із нею). За незалежність висловилися 55,4 % виборців, проти — 44,6 %. 03.06.2006 Скупщина (парламент) Чорногорії проголосила незалежність республіки. 15.06.2006 незалежність Чорногорії визнала Сербія. У червні 2006 Чорногорія стала членом ООН.

Із виходом із союзу Чорногорії 03.06.2006 Югославія остаточно припинила існування.

У міжнародно-політичній літературі тривалий час регіон СФРЮ називали «колишньою Югославією». Сучасний підхід пропонує застосовувати термін «Західні Балкани».

Література

1. Каменецький М. С. Колишня Югославія — конфліктогенний простір // Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти в посткомуністичному світі. Київ : Політична думка, 1997. 508 с.
2. Crіses іn the Balkans. Vіew from the Partіcіpants / Ed. by C. P. Danopoulos, K. G. Messas. London : Routledge, 1997. 388 p.
3. Международные организации и кризис на Балканах. Документы : в 3 т. Москва : Индрик, 2000.
4. Natіon R. Cr. War іn the Balkans 1991–2002. Carlisle : U. S. Army War College, 2003. 388 p.
5. Radelić Zd., Marijan D., Barić N. et al. Stvaranje hrvatske države i Domovinski rat. Zagreb : Školska knjiga, 2006. 576 p.
6. Міжнародні відносини та світова політика / Кер. авт. кол. В. Ю. Крушинський; за ред. В. А. Манжоли. Київ : ВПЦ «Київський університет», 2010. 863 с.
7. Югославия в XX веке: очерки политической истории. Москва : Индрик, 2011. 888 с.
8. Месич С. Как развалилась Югославия / Пер. с хорв. Москва : Альпина Паблишер, 2013. 394 с.
9. Центральноевропейские страны на рубеже ХХ–ХХI вв. Аспекты общественно-политического развития. Историко-политологический справочник. Москва; Санкт-Петербург : Нестор-История, 2015. 480 с.

Автор ВУЕ

Покликання на цю статтю: Каменецький М. С. Розпад Югославії // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/ Розпад Югославії (дата звернення: 23.02.2024).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 17.01.2022

Важливо!

Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.

Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.

Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.

Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів