Форми організації підприємництва

Форми організації підприємництва характеризують яким чином підприємці організовують власну справу, як вони взаємодіють один з одним, з органами державної влади та з іншими учасниками підприємницької діяльності. Форми організації підприємницької діяльності, що визначені юридично, називаються організаційно правовими формами підприємництва. Найбільш поширені організаційно-правові форми підприємницьких фірм, що діють на терені українського бізнесу, ми розглянемо у цій темі.

Організаційні одиниці підприємництва

Якщо ви вирішили заснувати власну справу, то мусите знати, що будь-яка підприємницька діяльність здійснюється в певних організаційних формах. Вибір форми організації підприємницької діяльності залежить від особистих уподобань та смаків, але в головному визначається об’єктивними умовами – сферою діяльності, наявністю грошових коштів, перевагами та недоліками відповідних форм підприємств. Щоб зробити правильний вибір, треба знати, із чого можна вибрати.

Організаційною одиницею підприємництва є фірма або компанія.

Фірма – це підприємство, організація, установа, яка здійснює господарську діяльність з метою отримання прибутку. Фірмою можуть бути представлені індивідуальні підприємці та їх об’єднання.

Компанія – це асоціація підприємств, що функціонує на принципах партнерства, корпорації або інших формах організації бізнесу

Ці поняття використовуються до будь-якого підприємства. Вони відбивають лише той факт, що підприємства або організації мають права юридичної особи або фізичної (громадяни-підприємці). Проте поняття “фірма” або “компанія” не відображає організаційно-правового статусу суб’єкта підприємницької діяльності. Тому крім назви фірми, будь-якому підприємцю важливо вибрати конкретну організаційно-правову форму своєї діяльності, тобто зафіксовану нормами права єдність організаційних і економічних засад діяльності суб’єкта підприємництва.

Найбільш значущими ознаками, що відрізняють якусь одну організаційно-правову форму від інших, доцільно вважати:

кількість учасників створюваного господарського суб’єкта;

власника використаного капіталу;

джерела майна як матеріальної основи господарської діяльності;

межі майнової (матеріальної) відповідальності;

спосіб розподілу прибутку і збитків;

форму управління суб’єктом господарювання.

Організаційно-правові форми підприємницької діяльності

Загальновідомі три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності:

Не має особливого значення, яку форму ви оберете сьогодні, ви можете змінити її у майбутньому. Багато хто із приватних підприємців перетворювали свої фірми у партнерства або корпорації залежно від ступеня економічного зростання. Розглянемо детальніше ці форми (рис. 2.5).

Одноосібне володіння

Суть його полягає в тому, що все майно фірми належить одному власникові, який самостійно управляє фірмою, одержує прибуток і несе повну особисту відповідальність за всі зобов’язання фірми.

Одноосібні володіння мають свої переваги.

По-перше, оскільки весь прибуток належить підприємцеві, він кровно зацікавлений в ефективній праці. Зосередження прибутку в одних руках дає можливість безпосередньо використовувати його в інтересах справи. До того ж, прибуток підприємця в ринковій економіці розглядається як Його індивідуальний дохід і оподатковується лише індивідуальним прибутковим податком (а не податком на прибуток, як в інших випадках).

По-друге, у власника фірми витрати на організацію виробництва невеликі. Його управлінські рішення негайно втілюються в життя. Він непідзвітний співвласникам чи будь-яким керівним органам. Невеликі розміри фірми дають змогу підприємцеві підтримувати прямі контакти зі своїми працівниками та клієнтами. Повна незалежність дуже цінується підприємцями.

По-третє, одноосібному володінню властива простота в організації фірми та її ліквідації. В обох випадках досить лише рішення самого підприємця.

Проте ця форма підприємництва має і значні недоліки, а саме:

• 1. Труднощі із залученням великих капіталів, оскільки власних фінансових ресурсів одноосібного підприємця для розвитку своєї справи здебільшого не вистачає. Через невисокий рівень платоспроможності комерційні банки неохоче надають таким підприємцям великі кредити, вимагаючи більш високу плату за користування ними.
• 2. Повну відповідальність за борги. Це означає, що у випадку невдалого господарювання одноосібний власник може втратити не лише особисті заощадження, а й усе власне майно, яке піде на сплату боргів кредиторам.
• 3. Відсутність спеціалізованого управління, що, ясна річ, негативно позначається на ефективності підприємницької діяльності. Адже одноосібний власник сам виконує всі управлінські функції. Проте далеко не всі люди здатні на це.
• 4. Невизначеність термінів функціонування. Підприємницька діяльність такої організаційної форми юридично припиняється у разі банкрутства, позбавлення волі за карний злочин, психічного захворювання або смерті одноосібного власника.

Переваги та недоліки одноосібного володіння показані на рис. 2.6.

Організаційно-правові форми підприємств

Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як організаційні форми, види і категорії підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками.

Організаційна (організаційно-правова) форма передбачає класифікацію підприємств залежно від форм власності, визначених Конституцією України, та способів розмежування у підприємствах окремих форм власності і управління майном. Юридичне значення цього полягає в урахуванні у законодавстві особливостей правового становища підприємств окремих видів.

Загалом організаційна форма і вид визначають суб’єкта, який має право присвоювати результати діяльності підприємства. З точки зору організаційної форми виділяють такі види підприємств: приватні, колективні, господарські товариства, підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, комунальні, державні (в тому числі казенні).

Слід мати на увазі, що відповідно до чинного на момент створення підприємств законодавства в Україні були створені і діють до цього часу й інші види підприємств: індивідуальні, сімейні, спільні (в тому числі з іноземними інвестиціями) підприємства.

Приватне підприємство – це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності фізичної особи.

Визначення приватне, крім форми власності, виражає головну особливість правового становища підприємств цієї організаційної форми. Згідно із законодавством України власник у даному разі водночас є і підприємцем, тобто власність і управління майном у приватному підприємстві не розмежовуються.

Колективне підприємство – це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності трудового колективу підприємства.

Визначення колективне означає, що підприємство належить колективу співвласників (засновників, учасників), які діють як один суб’єкт права колективної власності. Правосуб’єктність власника (у даному разі колективу або групи власників, організованих у колективне підприємство з правами юридичної особи) реалізується через юридичну особу – підприємство, яке володіє, користується і розпоряджається майном відповідно до свого статуту. Це вид недержавної юридичної особи. Право колективної власності у колективному підприємстві безпосередньо здійснюють його органи управління – вищий орган управління (загальні збори або конференція) і правління. Отже, колективне підприємство, поки воно діє, – це об’єкт права власності відповідної юридичної особи. Його засновники і учасники є власниками часток (паїв, вкладів) у майні підприємства.

Специфічним видом колективного підприємства є також орендне підприємство.

Державне підприємство являє собою організаційно-правову форму підприємства, заснованого на державній власності. Визначення державне вказує, що дане підприємство має особливості правового становища порівняно з недержавними підприємствами. Ці особливості обумовлені способом відмежування функцій власника від функцій управління майном у державному підприємстві. Саме державне підприємство, як майновий комплекс, є об’єктом права державної власності.

Підприємству, як суб’єктові права, це майно належить на праві повного господарського відання. Це право вужче, ніж право власності. Обсяг його залежить від цільового призначення відповідного майна. Державне підприємство володіє, користується і розпоряджається цим майном “на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та статуту підприємства”. Оскільки державне підприємство є суб’єктом права повного господарського відання майном, а не суб’єктом права власності, щодо державних підприємств діє спеціальна категорія – правовий режим майна державних підприємств. Вона означає, що державні підприємства керуються спеціальними правилами заснування, утворення їх майна при заснуванні, визначення цілей і предмета діяльності, управління майном, розподілу прибутку тощо.

Державні підприємства, як суб’єкти однієї форми власності (організаційної форми), поділяються на види:

• • державні підприємства, засновані на державній власності;
• • державні підприємства, засновані на республіканській (Автономної Республіки Крим) власності;
• • казенні підприємства.

Усі ці підприємства – державні юридичні особи.

Особливим видом підприємства, заснованого на державній власності, є казенне підприємство. Майно, що є у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому не на праві повного господарського відання, а на праві оперативного управління.

Здійснюючи право оперативного управління, казенне підприємство володіє і користується зазначеним майном. Розпоряджатися закріпленим за ним на праві оперативного управління державним майном, що належить до основних фондів підприємства, казенне підприємство може лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном. Особливості розпорядження іншим майном казенного підприємства визначаються у його статуті.

Спільне підприємство – це організаційна форма підприємства, заснованого за законами України на базі об’єднання майна різних форм власності (так звана змішана форма власності). Спільні підприємства, як правило, мають форму господарських товариств, тобто є суб’єктами права колективної власності.

Засновниками спільних підприємств можуть бути юридичні особи і громадяни України, інших держав. Залежно від цього є два види спільних підприємств:

• • звичайні (національні) спільні підприємства;
• • спільні підприємства з іноземними інвестиціями.

Спільне підприємство з іноземними інвестиціями – це підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків.

Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

Іноземне підприємство – це організаційно-правова форма підприємства з місцезнаходженням в Україні, створеного як суб’єкт права згідно із законодавством іноземної держави, майно якого повністю перебуває у власності іноземних громадян, юридичних осіб або держави.

Визначення іноземне (іноземна власність) означає, що підприємство підпорядковується різним юрисдикціям. Порядок створення і внутрішньої діяльності іноземного підприємства регулюється законодавством країни, якій воно належить. Законодавство України не регулює цих відносин. Разом з тим умови реєстрації діяльності іноземного підприємства в Україні регулюються українським законодавством, тобто на іноземні підприємства загалом поширюється національний правовий режим господарської діяльності.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарним є підприємство, засноване на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративним є підприємство, засноване на приватній власності двох або більше осіб.

Залежно від форми організації господарської діяльності розрізняють підприємства та об’єднання.

Об’єднання – це єдиний виробничо-господарський комплекс взаємозв’язаних спеціалізованих суб’єктів господарювання (підприємств, науково-дослідних і проектно-конструкторських організацій, пусконалагоджувальних, монтажних та інших структурних одиниць), створений на основі технологічної єдності процесів виробництва, однорідності продукції, що випускається, територіальній компактності об’єднуваних суб’єктів господарювання, розвитку спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва та централізації управління.

Розрізняють два типи таких об’єднань.

Перший тип об’єднань має договірну форму. Його основою є міжфірмова угода. У договірних об’єднаннях (господарських товариствах) сторони не створюють нової юридичної одиниці спільного володіння та не здійснюють перерозподілу акцій існуючих підприємств.

Другий тип об’єднань має форму спільного підприємства. У такому випадку об’єднання кількох підприємств веде до появи нового суб’єкта господарювання. Право власності на створюваному об’єднанні поділяється між учасниками відповідно до вкладеного капіталу.

Прикладом договірного об’єднання може бути консорціум, акціонерне товариство, корпорація.

Мотиви об’єднання можуть бути такі:

• – диверсифікація виробництва;
• – придбання виробничої бази або джерел сировини;
• – скорочення капітальних витрат та зменшення ризику при створенні нових виробничих потужностей;
• – проникнення на новий ринок збуту продукції;
• – освоєння нових видів діяльності;
• – розширення діючого виробництва;
• – придбання нових каналів реалізації товарів або надання послуг;
• – підвищення ефективності маркетингу;
• – прагнення уникнути сезонної або циклічної нестабільності виробництва;
• – комплексне використання сировини, матеріалів, відходів виробництва;
• – реалізація складних інвестиційних та інноваційних проектів;
• – зниження за допомогою партнерів витрат виробництва тощо.

Підприємницька діяльність сфери малого бізнесу реалізується у двох формах: індивідуальна підприємницька діяльність без утворення юридичної особи і приватне підприємство (фірма).

Індивідуальне підприємство ґрунтується на праві власності однієї особи або сім’ї, котрі отримують весь дохід і несуть увесь ризик від бізнесу. Власник індивідуального підприємства несе відповідальність щодо зобов’язань підприємства в межах, визначених його статутом.

Як правило, власники одночасно є і керівниками. Це одна з найбільш поширених простих і динамічних форм бізнесу.

Одноосібні фірми існують завдяки ініціативі однієї людини – власника. Доля такої фірми тісно пов’язана з долею її власника. Часто смерть власника фірми, зміна місця проживання або зміна складу сім’ї є причиною її ліквідації.

Невизначеність життєвого циклу такої фірми впливає на ставлення до неї з боку підприємств, що мають з нею ділові стосунки. Вони, наприклад, не прагнуть укладати з такою фірмою довгострокових інвестиційних угод.

Товариство як організаційно оформлене добровільне співробітництво фізичних та юридичних осіб створюється для досягнення спільної комерційної мети і грунтується, як правило, на особистій участі в його діяльності кожного члена товариства. Товариство створюється тоді, коли зусиль одного підприємця або фірми недостатньо для реалізації певного проекту, тому вони об’єднуються з іншими особами.

Залежно від прийнятої у статуті міри майнової відповідальності можуть бути такі види товариств:

• • просте товариство;
• • товариство з повною майновою відповідальністю (повне товариство);
• • командитне товариство (товариство на довірі);
• • товариство з обмеженою відповідальністю.

Просте товариство створюється внаслідок угоди учасників про об’єднання їхнього майна та особистої участі в його діяльності. У такому випадку товариство не є юридичною особою і має форму угоди про спільну діяльність, згідно з якою члени не відповідають за борги один перед одним, але несуть солідарну відповідальність за борги товариства усім майном, що йому належить. У такому товаристві кожний член може виступити від свого імені при укладанні різних угод. Загальний дохід товариства розподіляється між учасниками відповідно до умов угоди.

Повним товариством визнається таке, у якому всі учасники здійснюють статутну діяльність у межах однієї фірми та несуть необмежену відповідальність за спільні борги (відповідають не лише особистою часткою, а й усім своїм майном як солідарні боржники). Характерною особливістю є те, що кожний учасник повинен особисто працювати в товаристві, у зв’язку з чим робота в інших товариствах стає неможливою. Організаційна структура управління в товаристві проста. Тут не створюються спеціальні органи управління, а за спільною згодою учасники товариства можуть делегувати управлінські функції один одному. Застосовуються переважно економічні методи управління, започатковані на матеріальній заінтересованості.

Командитне товариство – це організація, що складається з одного або кількох учасників, які відповідають усім своїм майном (необмежено відповідальні товариші – комплементарії), і одного або кількох членів, відповідальність яких обмежується їхніми внесками – паями (командитисти). їх називають пайовиками, або вкладниками. Вкладники у такому товаристві є інвесторами і не входять до складу засновників фірми. Перелік вкладників із зазначенням розмірів внеску кожного з них указується у статуті командитного товариства.

Найбільш розвинутою формою господарських товариств є акціонерне товариство. Головним атрибутом такого товариства служить акція – цінний папір без встановленого терміну обігу, який засвідчує пайову участь у статутному фонді товариства; підтверджує членство в ньому і право на участь в управлінні ним; дає учаснику товариства право на одержання частки прибутку у вигляді дивіденду та участь у розподілі майна в разі ліквідації товариства. За існуючою практикою акціонерні товариства бувають двох видів: відкритого типу, акції яких розповсюджуються через відкриту підписку та купівлю-продаж на фондових біржах; закритого типу, акції яких можуть розподілятись між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватись шляхом підписки, купівлі-продажу на біржі. У вересні 2008 року був прийнятий Закон України “Про акціонерні товариства”, згідно з яким акціонерні товариства поділяються на два типи: публічні та приватні. Склад акціонерів приватного акціонерного товариства не може перевищувати 100 акціонерів. Публічне акціонерне товариство може здійснювати публічне та приватне розміщення акцій. Приватне акціонерне товариство може здійснювати тільки приватне розміщення акцій. У разі прийняття загальними зборами приватного акціонерного товариства рішення про здійснення публічного розміщення акцій до статуту товариства вносять відповідні зміни, в тому числі про зміну типу товариства з приватного на публічне. Зміна типу товариства з приватного на публічне або з публічного на приватне не є його перетворенням.

Акціонерне товариство може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонері їм усіх акцій товариства. Акціонерна форма господарювання має істотні переваги: фінансові – створює механізм оперативної мобілізації великих за обсягом інвестицій і регулярного одержання доходу в формі дивідендів; економічні – акціонерний капітал сприяє встановленню гнучкої системи виробничо-господарських зв’язків, опосередкованих перехресним або ланцюговим володінням акціями; соціальні – акціонування є важливою формою роздержавлення власності підприємств будь- яких розмірів.

Взаємовідносини між членами товариства (товаришами) будуються на основі таких принципів:

• – права та обов’язки члена товариства визначаються лише його пайовим внеском;
• – вкладник може управляти справами товариства лише як його уповноважений, а за відсутності таких повноважень не має права заперечувати дії необмежено відповідальних товаришів;
• – у разі банкрутства товариства вкладники мають переважне право перед необмежено відповідальними товаришами на отримання своїх внесків з майна товариства, що залишилось після задоволення потреб кредиторів;
• – перед третіми особами вкладник відповідає своїм внеском. Якщо цей внесок не був зроблений або зроблений не повністю, він відповідає майном у розмірі внеску, зафіксованому в статуті;
• – вкладник відповідає однаково з необмежено відповідальними товаришами, якщо він дав згоду на внесення свого прізвища до складу засновників товариства. Вкладник також несе відповідальність за угодами, які були укладені ним від імені товариства за відсутності для цього повноважень.

Товариство з обмеженою відповідальністю є формою спільної діяльності, яка передбачає наявність статутного капіталу, розділеного на частки, розмір яких визначається засновницькими документами. У товаристві з обмеженою відповідальністю право володіння частками статутного капіталу кожним партнером підтверджується спеціальним свідоцтвом, яке не є цінним папером, на відміну від акцій акціонерного товариства. Кожний партнер товариства з обмеженою відповідальністю несе відповідальність у межах свого майна, він має право уступити свою частку одному або кільком учасникам цього товариства. У випадку, якщо партнери відмовляються від придбання частки, вона може бути продана третім особам.

Право продажу частки третім особам має передбачатися у статуті або в угоді про створення товариства.

Партнери також користуються переважним правом придбання частки або її частини учасника, який уступає її, пропорційно своїм часткам у статутному капіталі товариства або в іншому взаємоузгодженому порядку. При переданні частки або її частини третій особі одночасно відбувається перехід до нього прав та обов’язків, що належали партнеру, який уступив частку повністю або частково.

Будь-який учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з нього за власним бажанням після відповідного рішення зборів. Але до моменту виходу партнер мусить виконати усі зобов’язання, термін виконання яких настав. Лише в цьому разі йому може бути виплачена вартість майна товариства пропорційно до його частки у статутному капіталі, який відповідно зменшується на виплачену частину, якщо вона не відшкодовується рештою учасників товариства.

Виплата відбувається після затвердження звіту за рік, у якому партнер вийшов із товариства, і в термін до 12 місяців з дня виходу, якщо установчими документами не передбачена інша процедура виходу. На вимогу учасника товариства і за згодою товариства внесок може бути повернений повністю або частково в натурально-речовій формі. Вибулому учаснику виплачується частина прибутку, що йому належить, а також повертається у натуральній формі майно, яке було передано фірмі у володіння та користування.

Товариство з обмеженою відповідальністю не відповідає за особисті борги його членів. Але за недостатності майна учасника товариства для покриття його особистих боргів кредитори мають право вимагати виокремлення частки учасника-боржника в порядку, передбаченому при виході партнера з товариства.

Важливою відмітною рисою товариства з обмеженою відповідальністю є можливість членства в ньому правонаступників (спадкоємців) вибулого учасника товариства. При реорганізації юридичної особи, що є учасником товариства з обмеженою відповідальністю, або у разі смерті фізичної особи- учасника їхні правонаступники і спадкоємці можуть вступати в товариство за згодою товариства.

У випадку ліквідації юридичної особи – учасника товариства або у разі відмови правонаступника (спадкоємця) від вступу в товариство з обмеженою відповідальністю воно зобов’язане виділити частку, що належить реорганізованій або ліквідованій юридичній особі (або померлому члену товариства), з виплатою прибутку, який їм належить.

Учасник товариства може бути виключений із товариства, якщо він систематично не виконує своїх зобов’язань або протидіє досягненню цілей товариства. Рішення про виключення має бути прийнято одноголосне на загальних зборах його членів.

Товариство з обмеженою відповідальністю може складатися не менше ніж з двох учасників. Вони мають право:

• • брати участь в управлінні справами товариства в порядку, установленому статутом;
• • отримувати прибуток від діяльності товариства;
• • одержувати частину майна при його ліквідації;
• • отримувати інформацію про діяльність товариства, зокрема знайомитися з даними бухгалтерського обліку та звітності.

Водночас зазначене товариство зобов’язане:

• – дотримуватися статуту товариства та виконувати рішення його вищого органу;
• – робити внески в порядку, передбаченому засновницькими документами;
• – не розголошувати конфіденційної інформації щодо діяльності товариства.

Кожний учасник товариства з обмеженою відповідальністю має свою частку в майні товариства, яка визначається за згодою сторін. Внесок учасника товариства є головним джерелом формування майна.

Внесок до статутного капіталу може бути здійснений у будь- якій формі. Внеском учасника може бути передання його майна товариству у володіння та користування на визначений термін.

Управління товариством з обмеженою відповідальністю здійснюють збори учасників товариства, а за необхідності – дирекція (директор), правління та інші органи, що створюються товариством, їх назва, компетенція, кількісний склад та порядок формування визначаються статутом товариства. Найвищим органом управління є загальні збори його учасників.

Товариство з обмеженою відповідальністю для забезпечення управління виробничо-господарською діяльністю може найняти директора. Директор діє на основі контракту. Однією з найважливіших умов діяльності товариства є контроль за його роботою з боку власника.

Основою діяльності будь-якого товариства є письмова або усна угода між його членами. Для того щоб уникнути помилок та конфліктів у процесі спільної діяльності, необхідно, щоб згода була укладена в письмовій формі або у вигляді статуту.

Як правило, зміст угоди про товариство містить:

• • повні вимоги кожного партнера;
• • строк угоди;
• • суму коштів, інвестованих кожним партнером;
• • схему розподілу прибутку та можливих збитків;
• • процедуру ліквідації товариства;
• • процедуру прийняття нових членів;
• • обмеження на суму коштів, яка може бути вилучена з капіталу товариства кожним партнером;
• • спосіб компенсації збитків, яких зазнали партнери.

Будь-яка асоціація людей чи товариств має бути визнана як кооператив, якщо вона має на меті підвищення економічного чи соціального рівня життя своїх членів шляхом ведення підприємства, яке ґрунтується на взаємодопомозі.

Основна ідея кооперації – поєднання зусиль багатьох осіб чи їх товариств, спрямованих на досягнення спільної для них господарської мети. Саме ж об’єднання, яке створюється для досягнення такими спільними зусиллями загальної господарської мети, називається кооперативним об’єднанням.

Згідно з чинним законодавством в Україні кооператив – це суспільна організація громадян, які добровільно об’єдналися для спільної господарської та іншої діяльності на основі належного їм на правах власності орендованого або наданого в безоплатне користування майна, самостійності, самоврядування і самофінансування, а також найповнішого поєднання інтересів членів кооперативу з інтересами колективу і суспільства.

Майно кооперативу може формуватися за рахунок:

• – грошових або матеріальних внесків членів кооперативу;
• – доходів від виробничої діяльності;
• – продажу акцій;
• – державного майна, переданого в безоплатне користування;
• – орендних відносин.

За рахунок цих джерел створюється майновий фонд членів кооперативу, який охоплює вартість основних виробничих і оборотних фондів, цінні папери, акції, грошові кошти й відповідну частку в матеріальних цінностях інших підприємств і організацій. Члену кооперативу щорічно нараховується частина прибутку залежно від частки у пайовому фонді. Ці відносини регулюються статутом кооперативу.

Пай є власністю членів кооперативного підприємства. Але право розпоряджатися своїм паєм на власний розсуд їм надається лише після припинення членства в кооперативі. При цьому пай може бути видано натурою, грошима або цінними паперами.

Проте не кожне колективне підприємство може називатися підприємством кооперативним. Наприклад, акціонерні компанії також є підприємствами колективними. Для того, щоб організація могла називатися кооперативом, вона має вирізнятися низкою характерних ознак, які називаються організаційними принципами кооперації. Під останніми розуміють певні правила практичного й теоретичного характеру, якими керуються при створенні кооперативу.

Основні з цих правил такі:

• – добровільність членства. Кооперативом не може називатися організація, вступ до якої диктується законом, розпорядженням влади, або пов’язаний із насильством тих чи інших осіб. Особи, які вступили в організацію, зберігають за собою право в будь-який час із неї вийти;
• – необмежена кількість членів. Комерційне підприємство, ставлячи своїм завданням одержання якомога більшого прибутку, прагне зосередити вигоди об’єднання в руках небагатьох осіб. Кооперація грунтується на співробітництві широких мас;
• – мирні цілі. Кооперація не може мати цілей, пов’язаних з будь-яким насильством, і використовувати насильницькі методи. Тому зграя злодіїв, наприклад, не може бути кооперативом;
• – матеріальна відповідальність. Вступаючи до кооперативної організації, кожний новий член стає одним з її повноправних господарів і несе за неї відповідальність. Одержуючи від своєї організації певні вигоди, член кооперативу бере на себе зазначений у статуті ризик;
• – самоврядування. Управління кооперативом здійснюється не кимось ззовні, а самими його членами, тобто відповідно до принципу самоврядування;
• – відмінне від комерційних підприємств значення капіталу. У комерційному підприємстві капітал та його приріст перетворюються у свого роду самоціль, оскільки метою підприємства є нагромадження капіталу та прибутків від нього. У кооперативі збільшення капіталу розглядається лише як засіб для досягнення спільної господарської мети.

Орендне підприємство – це господарська одиниця, яка самостійно здійснює підприємницьку та іншу діяльність на основі строкового платного володіння і користування майном, переданим в оренду орендареві за договором. Оренда як економічна категорія є формою відносин, що виникають між власником, котрий безпосередньо не веде господарської діяльності, та юридично вільним і економічно самостійним суб’єктом – підприємцем, якому власник (орендодавець) на основі договору передає за відповідну орендну плату майно в строкове платне володіння і користування.

Розвиток орендного підприємства визначається умовами договору оренди, серед яких особливе місце займає орендна плата. Вона є економічною формою доходу орендодавця- власника, який він одержує за своє майно, передане у строкове платне володіння, тобто це відшкодування орендодавцеві вартості орендного майна. Другий елемент орендної плати – відсоток від доходу орендаря, оскільки майно береться в оренду з метою одержання доходу.

Найперспективнішою формою оренди, що широко застосовується сьогодні, є лізинг.

Лізинг – це довгострокова оренда машин, устаткування тощо. Вона являє собою, по суті, новий спосіб фінансування й активізації збуту, що грунтується на збереженні права власності на товар за орендодавцем.

Механізм цієї форми оренди полягає в тому, що компанія- орендодавець спеціально закуповує для конкретного орендаря на його прохання майно у виробника, фінансує його, здійснює технічне обслуговування наданих в оренду засобів праці.

Переваги лізингу пов’язані з тим, що він дає можливість швидко переходити на нову технологічну базу, не потребує значних одноразових затрат, дає змогу звільнитися від обслуговування й зосередити всі зусилля на ефективному використанні нової техніки. Стрімкий розвиток лізингу у країнах із ринковою економікою пояснюється передусім необхідністю активізації інвестиційної та інноваційної діяльності.

Картель – це договірна форма об’єднання суб’єктів господарювання, учасники якої укладають угоду про регулювання обсягів виробництва продукції, надання послуг або виконання робіт, про поділ ринків збуту та джерел сировини, наймання робочої сили, установлення рівня заробітної плати та соціальних гарантій для працюючих, про умови продажу та строки платежів тощо.

Картель є типовою формою монополії, що існує в країнах з ринковою економікою у прихованому вигляді, незважаючи на антимонопольне законодавство. Учасники картелю зберігають господарську, комерційну, виробничу та юридичну самостійність. Картелі найчастіше створюються в межах однієї галузі. Вони можуть бути таких талів: внутрішні, експортні, імпортні, міжнародні.

Внутрішні картелі створюються в межах національного ринку або його частини. До них входять як дрібні, так і великі підприємства.

До складу експортних картелів входять національні фірми- експортери.

Імпортні картелі створюються фірмами, що переважно є великими імпортерами товарів, з метою протистояння постачальникам цих товарів.

Міжнародні картелі створюються фірмами кількох країн, які здійснюють імпорт, експорт товарів або те й інше одночасно. Вони можуть орієнтуватися як на глобальний, так і на регіональний ринок.

Унаслідок активної антимонопольної протидії урядів багатьох країн діяльності картелів з’явилися різновиди картельних союзів – конвенція, корнер, ринг, джентльменська угода тощо.

Конвенція – один із видів міжнародного договору, згідно з яким установлюються взаємні права та обов’язки держави, норми загального характеру. Конвенції можуть укладатися, між фірмами різних країн.

Корнер також є формою прояву монополістичної діяльності. Це угода про скупку товарів або цінних паперів для наступного спекулятивного перепродажу. Обмеження конкуренції всередині корнера дає змогу великим учасникам диктувати свої умови малим фірмам і водночас захищає їх від конкуренції з боку аутсайдерів.

Ринг – угода, метою якої є короткострокова скупка товару або затримка його на складі для підвищення цін та отримання монопольного прибутку.

Рівновага, що встановлюється в картелі, як правило, не буває довгостроковою та міцною. Під впливом конкуренції картелі розпадаються, щоб через деякий Час знову виникнути. Загалом це нестійка форма об’єднань. Найчастіше предметом угоди є ціна товару, яка веде до виникнення картельної ціни.

Картельна ціна – це єдина ціна, що фіксується учасниками картельної угоди з метою не допустити з боку окремих її учасників можливого зниження ціни. Картельна ціна може мати вигляд єдиної шкали цін на всю продукцію, яка підлягає картельному регулюванню, якщо продукція фірм – учасників картелю диференційована. Ця ціна, як правило, вища від ціни, що передувала картельній угоді. Таке встановлення ціни можливе лише на основі спільного регулювання виробництва та збуту продукції.

Стійкість картелів визначається відсутністю конкуренції з боку фірм або інших картелів, які виготовляють замінники даної продукції та здатні переключити на себе частину попиту на продукцію картелю, а також відсутністю сил, що ведуть до підриву картелю зсередини.

Трест – форма об’єднання суб’єктів господарювання, за якої всі підприємства, що об’єднуються, втрачають свою комерційну та виробничу самостійність, підпорядковуються єдиному органу управління. Ця форма об’єднання історично виникла в США у другій половині XIX ст. і набула значного поширення.

Юридично утворення тресту означає передання контролю над раніше незалежними підприємствами у формі контрольного пакета акцій або особливого довірчого сертифіката іншому суб’єкту господарської діяльності – засновнику тресту або групі засновників, так званій довірчій раді. При цьому може досягатися величезна концентрація капіталу, яка дає змогу проводити в межах об’єднаних у трест підприємств єдину економічну та технічну політику.

Трест має деяку незавершеність процесу централізації капіталу. Вона виражається в тому, що загальний прибуток, отриманий трестом, розподіляється відповідно до пайової участі окремих підприємств – учасників тресту. Тобто централізовані фонди капітальних вкладень не створюються. З цього погляду трест є попередником таких форм об’єднання підприємств, як концерн та холдингова компанія.

Синдикат – це об’єднання суб’єктів господарювання, у якому розподіл замовлень на закупівлю сировини та реалізацію виготовленої продукції здійснюється через єдину мережу постачання та збуту. Отже, у синдикаті централізується уся комерційна діяльність учасників, включаючи визначення цін, обсягів поставок тощо. При цьому юридична та виробнича самостійність підприємств, що входять до синдикату, зберігається, а комерційна – втрачається.

У нашій країні синдикати існували в роки НЕПу. Це були об’єднання промислових трестів з метою централізації оптового збуту продукції, закупівлі сировини та планування торговельних операцій. У 30-ті роки синдикати були ліквідовані, а на їх основі створені промислові та виробничі об’єднання.

Консорціум – об’єднання суб’єктів господарювання різних організаційно-правових форм (підприємств, об’єднань, банків, організацій тощо) на основі тимчасової угоди щодо спільної діяльності з метою здійснення єдиного проекту або проведення великих фінансових операцій. Це одна з форм об’єднання виробничого та банківського капіталів. Консорціуми виникли у фінансово-кредитній сфері як договірні банківські об’єднання (національні й міжнародні). У країнах з розвинутою економікою консорціуми створюються як міжнародні об’єднання суб’єктів господарської діяльності для реалізації великих проектів у будівництві, для освоєння родовищ корисних копалин, розв’язання складних науково-технічних завдань. Учасниками консорціумів можуть бути як приватні, так і державні підприємства й організації. За умов високих темпів розвитку НТП консорціуми можуть створюватися в нових перспективних галузях не лише для об’єднання капіталів, а й для проведення спільних наукових досліджень.

При утворенні консорціумів його учасники повністю зберігають свою самостійність. Але в тій частині спільної діяльності, яка стосується реалізації цілей консорціуму, вони підпорядковані спільно створеному органу управління.

Консорціум є ефективним засобом вирішення великих народногосподарських завдань. Після виконання поставленого завдання консорціуми припиняють свою діяльність або перетворюються в інший вид договірного об’єднання. За межами консорціуму його учасники залишаються конкурентами.

Концерн – найбільш поширена форма об’єднань, учасники якої (підприємства) мають обмежену самостійність, єдину власність, єдину систему управління та контролю.

Концерн як самостійний суб’єкт господарювання має спеціальний апарат управління (дирекцію), якому підпорядковані всі підприємства, що входять до концерну. Інколи замість дирекції як керівний орган створюється спеціальне товариство – так звана холдинг-компанія, учасники якої володіють контрольним пакетом акцій різних підприємств – членів концерну.

У світовій практиці спочатку в концерни об’єднувались переважно підприємства однієї галузі промисловості, що дістало назву горизонтального комбінування (інтеграції). З середини XX ст. утворення концернів стало відбуватися за принципом диверсифікації виробництва, коли один концерн став об’єднувати підприємства різних галузей економіки, наприклад промисловості, транспорту, банківські й страхові компанії тощо.

Концерн, як правило, очолює правління, що вирішує принципові питання діяльності об’єднання та здійснює контроль і стратегічне керівництво. Тактичне та поточне (оперативне) управління виробничо-господарською діяльністю концерну здійснює рада директорів, членами якої здебільшого є наймані менеджери.

Сучасним концернам притаманний інтернаціональний характер діяльності. Прагнучи підвищити конкурентоспроможність своїх товарів, концерни відкривають свої довірчі компанії в інших країнах, здійснюють їх інвестування, створюючи у такий спосіб підприємства з іноземними інвестиціями та іноземні підприємства. Діяльність таких концернів має досить високий рівень спеціалізації та кооперування виробництва, коли деталі одного виробу виготовляються на багатьох підприємствах, які часто перебувають у різних країнах.

Корпорація – об’єднання підприємств, яке створюється з метою захисту їхніх конкретних інтересів. З позиції управлінської практики корпорація розглядається в двох аспектах. По-перше, як союз партнерів, створений для захисту конкретних привілеїв їх учасників, наприклад корпорація студентів, адвокатів. По-друге, під корпорацією розуміють акціонерні компанії. Перші корпорації виникли в США в середині ХIХ ст. у будівництві залізниць, а на початку XX ст. вони стали головною формою організації великого промислового виробництва.

У корпорацію, як правило, входять промислові підприємства, будівельні та транспортні організації, виробничо-технічні об’єднання, проектно-конструкторські організації, науково-дослідні інститути, різні асоціації, концерни та інші суб’єкти господарювання.

Корпорація – це відкрита організація, вступ до якої та вихід з неї здійснюються на добровільній основі за рішенням органів управління та її власників.

У більшості випадків голова ради директорів обирається на засіданні ради. Залежно від розподілу повноважень та відповідальності головним виконавчим менеджером корпорації може бути або голова ради директорів, або президент. Але голова веде засідання ради директорів і тому володіє більшою реальною владою.

Президент може одночасно бути головою ради директорів, а в період відсутності голови виконувати його обов’язки. Президент призначається радою директорів.

Виконавчий віце-президент часто є другою особою в корпорації. Він виконує обов’язки головного оперативного менеджера. Віце-президенти відповідають за конкретні галузі виробничо-господарської діяльності: фінанси, виробництво, маркетинг, трудові ресурси, НДДКР, відносини з громадськістю, правові питання тощо.

Корпорація не є універсальною формою організації виробництва. Найбільшою мірою вона пристосована до великого виробництва. Низка недоліків, зокрема труднощі в регулюванні правової діяльності, статутні обмеження, подвійне оподаткування, коли податки сплачує акціонер і корпорація, значні витрати на управління, складність із поверненням вкладеного капіталу, роблять їх непридатними для малого бізнесу.

Холдинг – це компанія-власник, статутний капітал якої утворюють контрольні пакети акцій підприємств, що входять до неї. Ці підприємства називаються дочірніми. На відміну від інших об’єднань, наприклад тресту, формування холдинг-компанії відбувається ринковим шляхом. Для цього компанія скуповує акції інших підприємств і на цій основі створює свій статутний акціонерний капітал.

Розрізняють два типи холдингів.

Чистий холдинг створюється для фінансового контролю та управління дочірніми підприємствами. Метою змішаного холдингу є відповідна статутна підприємницька діяльність – промислова, торговельна, транспортна, кредитно-фінансова тощо.

Добре організований холдинг дає змогу проводити узгоджену єдину для всіх його учасників науково-технічну й економічну політику, надаючи дочірнім підприємствам широку самостійність у виробничо-господарській діяльності. При цьому дочірні підприємства особисто несуть відповідальність за результати своєї діяльності за усіма напрямками.

Важливим тут є те, що головна компанія в змішаному холдингу навіть якщо не володіє контрольним пакетом акцій, все ж таки може істотно впливати на роботу дочірніх підприємств через установлення цін, тарифів на їх продукцію та послуги, а також використовуючи різноманітні економічні та адміністративні важелі. Через ці та інші причини дивіденди у головній компанії можуть бути вищими, ніж на підприємствах, що входять до холдингу.

Холдйнг-компанія як одна з форм монополістичних об’єднань, має законодавче встановлену процедуру та ряд обмежень при створенні. Зокрема, вона може бути організована при реструктуризації (перетворенні) великих підприємств шляхом виокремлення з їх складу підрозділів як самостійних юридичних осіб (дочірніх підприємств), при об’єднанні пакетів акцій юридичне самостійних підприємств, а також при утворенні нових акціонерних товариств.

Офшорні компанії створюються в так званих офшорних зонах. Ці зони деякі держави виділяють з метою залучення іноземних інвестицій та формування сприятливого підприємницького клімату. Для цього компаніям, які створюються в офшорних зонах, уряди цих країн надають ряд пільг, наприклад податкових, право ведення спрощеного бухгалтерського обліку та звітності тощо. Такі компанії практично мають необмежену свободу в розпорядженні заробленими коштами. Вони можуть здійснювати будь-які торговельні та фінансові операції по всьому світі без обмежень. До них застосовується спрощений митний режим та зведений до мінімуму режим реєстрації.

Успіх підприємництва в офшорних зонах залежить від таких чинників:

• • характеру пільг та привілеїв, які надаються;
• • стабільності політичного стану в країні;
• • рівня економічного розвитку регіону, у якому створюється або купується офшорна компанія;
• • можливості безперешкодного бізнесу в країні та виїзду з неї;
• • близькості зони до місця постійного проживання підприємця;
• • рівня розвитку інфраструктури та комунікацій, що дає змогу забезпечити за короткий термін комерційні цілі;
• • рівня правової захищеності підприємництва;
• • можливості отримання достовірної інформації про їх фінансовий стан.

Пільги, які надає уряд країни компаніям, які створюються в офшорних зонах:

• – низький рівень податкових ставок та спрощена схема їх нарахування і сплати;
• – можливість укладення торговельних контрактів на пільгових умовах;
• – прості процедури трансферту вимог при здійсненні торговельних операцій;
• – спрощений порядок списання витрат, пов’язаних з укладанням угод;
• – анонімність власників, що значно спрощує видачу різних дозволів та ліцензій;
• – надання ексклюзивних прав, що передбачають пільговий порядок продажу продукції як у країні, де функціонує офшорна компанія, так і в інших країнах.

З країн, які реєструють офшорні компанії, можна назвати: Ліберію, Ліхтенштейн, Панаму, Гонконг, Швейцарію, Ірландію та ін. Ці компанії тут або взагалі не оподатковуються, наприклад у Ліберії чи Ірландії, або оподатковуються невеликим паушальним податком, як у Ліхтенштейні, Панамі, на Антильських островах. Паушальний податок –’ це загальна сума податку без диференціації його на складові частини. У деяких країнах податки офшорної компанії мають таку саму структуру, як і у звичайних фірм, але ставки податків значно зменшені, наприклад у Швейцарії.

Офшорні компанії можуть мати найрізноманітніші структуру та статутні види діяльності. Так, вони можуть бути представлені власниками вкладів і рахунків у банках, комерційними організаціями, інкасаторськими фірмами для збору роялті, відсоткових відрахувань та комісійних винагород, компаніями з торгівлі нерухомістю, фінансово-кредитними організаціями, інвестиційними інноваціями тощо.

Роялті – це плата, яка періодично вноситься покупцем “ноу- хау” (ліцензіатом) продавцеві “ноу-хау” (ліцензіару) за користування предметом ліцензійної угоди. Часто офшорні компанії здійснюють виробничу діяльність, транспортні перевезення. Відомо, що значна частка морських перевезень припадає на компанії, які працюють під прапором Ліберії.

Фінансово-промислові групи (ФПГ) є прототипами транснаціональних компаній типу IBM, які розпочали активно формуватися наприкінці XIX ст. з метою злиття промислового та банківського капіталу. ФПГ – це група взаємозв’язаних за капіталом підприємств, до складу якої входять спеціалізовані фінансові інституції. Такі групи створюються для вирішення загальних завдань, а саме:

• • підвищення конкурентоспроможності та ефективності виробництва;
• • формування раціональних виробничих і коопераційних зв’язків;
• • збільшення експортного потенціалу;
• • прискорення НТП за рахунок об’єднання капіталів.

Конкурентні переваги у ФПГ досягаються завдяки перехресному інвестуванню, заповненню прогалин у виробничому ланцюгу; зниженню ризику; доступу до технологій, ринків, ресурсів; спільній діяльності (збут, маркетинг тощо).

ФПГ є високоефективною формою об’єднання підприємств у період перехідної економіки.

Однією з форм відносин між великим та малим бізнесом, особливо у сфері торгівлі та послуг, є система франчайзних договірних відносин.

Франчайзна організація являє собою змішану форму об’єднань підприємств великого та малого підприємництва, що грунтується на франчайзі.

Франчайза – це угода між великою корпорацією та мережею дрібних фірм або підприємців, згідно з якою франчайзер (як правило, велика компанія) бере зобов’язання постачати дрібним фірмам або підприємцям, котрі діють у межах визначеної території, свої товари, надавати послуги у сфері ведення бізнесу тощо. За це дрібна фірма або підприємець (франчайзі) бере зобов’язання надати франчайзеру послуги у сфері реалізації його товарів, менеджменту, маркетингу з урахуванням місцевих умов, а також інвестувати в цю компанію частину свого капіталу.

Важливою умовою угоди є зобов’язання дрібної фірми або підприємця (франчайзі) мати ділові стосунки лише з компанією- франчайзером, а також вести бізнес за його технологією.

Прикладом франчайзного об’єднання, яке активно поширюється на українському ринку продовольчих товарів, є класична договірна форма співробітництва фірми “Макдональдс” з мережею дрібних ресторанів швидкого харчування.

В останні роки на Заході з’явилися нові типи господарських об’єднань, зокрема стратегічні альянси.

Стратегічні альянси утворюються для зменшення конкурентного ризику та розвитку відносин довіри між потенційними конкурентами.

Однією з форм стратегічного альянсу є віртуальна корпорація. Це – група функціонуючих спільно протягом відповідного часу компаній, котрі об’єднали свої зусилля з метою ефективного використання сприятливої ситуації.

Компанії розпадаються, коли необхідність в альянсі відпадає. У віртуальній корпорації підприємства можуть “колективізувати” свої витрати, кваліфіковані кадри, доступ на світовий ринок. Причому кожен партнер віддає краще, що у нього є. Особливості такого об’єднання: гнучкість, довіра, без кордонів, використання електронних технологій тощо.

3.1. Організаційно-правові форми підприємництва

Усі організаційні одиниці виробничого підприємництва, тобто фірми, розрізняються за правовими, фінансово-економічними та організаційно-управлінськими ознаками.

Правові ознаки характеризують юридичні аспекти створення статутно­го фонду фірми, статусу учасника (або засновника) фірми, регулюють майнові відносини між учасниками та фірмою.

До правових ознак належать такі:

► право власності на капітал та заснов­ники;

► джерела формування та розмір статут­ного фонду;

► обмеження права стати учасником;

► права учасника на майно у разі його виходу зі складу фірми;

► юридична відокремленість фірми від учасників.

Фінансово-економічні ознаки такі:

► участь у розподілі прибутків;

► відповідальність за зобов’язаннями фірми;

► розподіл майна у разі припинення діяльності фірми.

Організаційно-управлінські ознаки характеризують можливість для учасників займатися безпосередньо управлінською роботою, тобто виконувати функції керів­ництва фірмою, впливати на її оперативну виробничо- господарську діяльність, у тому числі забезпечення тру­довими ресурсами.

Організаційно-управлінськими ознаками є:

► участь в управлінні фірмою;

► використання найманої праці;

► автономність виробничо-господарської діяльності від учасників.

Організаційною одиницею підприємництва є фірма або компа­нія. Це узагальнена назва будь-якої виробничої одиниці, незалежно від її розмірів, організаційно-правової форми і форми власності. Підприємництво може здійснюватися в різних організаційно-пра­вових формах, які встановлюються законодавством країни. В цьому виявляються нормативні аспекти підприємництва на етапі органі­зації (реорганізації) фірми. Найпоширенішими організаційними формами виробничого підприємництва є:

► одноосібне володіння (за законодавством України це може бу­ти приватне підприємство — юридична особа, заснована на приват­ній власності громадянина України; сімейне підприємство — юриди­чна особа, заснована на приватній власності членів однієї сім’ї; фізи­чна особа, зареєстрована як суб’єкт підприємницької діяльності);

► партнерство (товариство з додатковою відповідальністю; повне товариство; командитне товариство);

► корпорація (юридичний об’єкт, відокремлений від своїх безпо­середніх власників).

Крім того, законодавством України передбачені народні, орендні та державні підприємства, які також можуть належати до розряду корпорацій. Особливе місце посідають кооперативи та фірми будь- якої організаційно-правової форми з іноземною кваліфікованою або некваліфікованою інвестицією, діяльність яких регламентується спеціальними законодавчими актами.

Наведемо більш детальну характеристику кожної з трьох основ­них організаційних форм виробничого підприємництва. Першим є підприємство, яке існує як особисте володіння, або особиста влас­ність.Одноосібна власність належить одній особі, одній сім’ї. У США, наприклад, таких одноосібних підприємств приблизно 15 млн. Одноосібна власність охоплює 10 — 14 % фінансового обсягу всього американського бізнесу. Звичайно одноосібний підприємець є універсалом: генеральним менеджером з продажу, збуту, реклами, фінансів, кадрів і постачання. Рейтинг кредитоспроможності одно­осібника не дуже високий порівняно з великими фірмами. Ця фор­ма має низку переваг:

► власникові фірми повністю належить прибуток фірми;

► володар фірми має низькі витрати, пов’язані з організацією виробництва;

невеликі розміри фірми дають власникові змогу підтримувати контакти зі своїми робітниками і покупцями продукції.

Недоліками особистого володіння є:

► обмежені можливості для розширення виробництва;

► несприяння банків у наданні значних кредитів;

► необмежена відповідальність за фінансовий стан підприємст­ва, оскільки все майно володаря за рішенням суду може бути на­правлене на компенсацію вимог кредиторів і погашення боргів;

► власник фірми повинен бути компетентним у всіх виробничих та фінансових питаннях і мати здібності до підприємництва.

Друга організаційна форма виробничого підприємництва — це партнерство, тобто товариство, яке передбачає об’єднання капіта­лів двох або більше господарюючих суб’єктів. Угода між його чле­нами містить такі пункти: повноваження кожного партнера; три­валість угоди; суму, інвестовану кожним партнером; схему розпо­ділу прибутків і можливих збитків; заяву про фінансові необхідні процедури в товаристві; процедуру прийняття нових партнерів і ліквідації товариства. У середині 80-х років у США нараховува­лось 2 млн товариств. У 1997 р. в Україні було зареєстровано по­над 16 тис. господарюючих товариств. Партнерство має такі пере­ваги:

► широкі можливості для розширення виробництва;

► збільшення можливості одержання кредиту;

► залучення професійних менеджерів.

Недоліки цієї організаційної форми полягають у тому, що при генеральному партнерстві, у разі банкрутства фірми, всі її спів­власники несуть необмежену відповідальність. Компаньйон, якому належить 1 % власності фірми, відповідає так само як і той, кому належить решта 99 %. Складності виникають у разі ліквідації і реорганізації фірми в інші види виробництва. Зокрема, передба­чається залежність юридичного існування від виходу партнерів із фірми.

Третя організаційна форма виробничого підприємництва — це корпорація, тобто об’єднання, спілка, акціонерна форма власності, що передбачає колективну власність капіталу, а також зосереджен­ня функцій управління підприємством у руках верхнього ешелону професійних управлінців (менеджерів), що працюють за наймом. Важливою ознакою корпорації є гарантоване законодавством право на довічне існування незалежно від змін складу власників капіта­лу. Невід’ємна особливість корпорації полягає в тому, що у разі бан­крутства вона розпоряджається лише майном корпорації, а не май­ном власників або акціонерів, тобто є компанією з обмеженою відпо­відальністю.

Корпорації мають панівне становище в економіці багатьох роз­винених країн за обсягом продукції, що виробляється, або наданих послуг.

Поєднання різних форм власності надає необхідної гнучкості економіці, сприяє формуванню більш гармонійних структур, що мають переваги великих і малих господарських форм. Зі збільшен­ням розмірів підприємств збільшується також кількість підпри­ємств, які контролюються корпораціями. Якщо на початку XX ст. під контролем корпорацій у США було 23,7 % всіх підприємств, в 1930 р. — 51,7 %, то в 1995 р. — 68,9 %.

Увесь прибуток корпорації належить її акціонерам (учасникам) і поділяється, як правило, на дві частини: перша — дивіденди (від­сотки) для утримувачів акцій; друга — призначена для реінвесту- вання. Основні переваги корпорації такі:

► можливість мобілізації додаткових капіталів випуском цінних паперів;

► використання наукових методів управління і професійних ме­неджерів;

► можливість використання грошового ринку і ринку капіталів дає змогу гнучко зорієнтувати програму з одного виду діяльності на інший;

► корпорація існує незалежно від того, скільки разів змінюва­лись її власники.

Корпораціям властиві також певні недоліки, зокрема, такі:

► високі подвійні податки на одиницю прибутку: спочатку опо­датковується прибуток корпорації, а потім — дивіденди акціонерів при їх виплаті;

► значні організаційно-економічні труднощі при реєстрації фірми;

► більша регламентованість з боку держави.

Порядок корпоратизації підприємств визначений Постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 1993 р. № 508. Корпорати- зації також підлягають державні підприємства, закриті акціонерні товариства, понад 75 % статутного фонду яких перебуває у держав­ній власності, а також виробничі та науково-виробничі об’єднання, правовий статус яких раніше не був приведений у відповідність з чинним законодавством.

Розглядаючи такий аспект, як «власність», слід зупинитися та­кож на інших підприємствах.

Приватне підприємство — це юридична особа, заснована на вла­сності громадянина з правом використання найманої праці. Засно­вник може не виконувати трудових обов’язків на фірмі, але має право повного розпорядження прибутком фірми після сплати пода­тків та інших обов’язкових відрахувань, зборів і платежів. Держава стимулює розвиток саме такої категорії приватних фірм, вбачаючи в них перспективний осередок потужного в майбутньому приватного сектора економіки. Для здійснення управлінських функцій заснов­ник може найняти професійного менеджера. Розміри приватного підприємства законодавчо не обмежуються. Економічна привабли­вість створення такої форми підприємництва відображується мож­ливістю для засновника одержувати доходи у вигляді заробітної плати, премій, матеріальної допомоги тощо, розміри яких він вста­новлює самостійно при безпосередньому керівництві фірмою та у вигляді частини прибутку, спрямованої на споживання, розмір якої не має нормативного обмеження та встановлюється засновником одноосібно.

Державне підприємство — це юридична особа, засновником якої виступає держава. Розрізняють державні підприємства, засновані на загальнодержавній власності та власності адміністративно- державних одиниць (комунальна власність). Ця категорія підпри­ємств характеризується такими економічними перевагами: часткова гарантованість в забезпеченні підприємства обсягом робіт за допо­могою держзамовлень та держконтрактів; деякі пільги в сфері по­даткових відносин, ресурсозабезпечення, надання кредитно-грошо­вої допомоги, соціальної захищеності працюючих з одного боку, а з другого — більш жорсткий контроль за використанням коштів, які спрямовуються на споживання, за своєчасністю сплати в держ­бюджет, визначеної частки дивідендів на вкладений капітал.

Створення державних підприємницьких структур доцільне з ме­тою забезпечення раціональної структури економіки в стратегічно важливих народногосподарських секторах та розвитку необхідних галузей.

Наслідком функціонування приватних і державних підприєм­ницьких структур є утворення відповідно приватного та державного секторів підприємництва, які вступають у взаємодію та суперечності між собою. Взаємовідносини державного і приватного секторів під­приємництва відбуваються на основі ділових угод, в яких обумовлю­ється питання імпорту і експорту продукції; спільного використання найманої праці.

Орендне підприємство — це юридична особа, що створюється на підставі угоди між державним органом (Фондом державного майна) і організацією орендарів, яка формується за рішенням трудового колективу. Орендне підприємство є гнучкою і ефективною організа­ційною формою на етапі переходу до ринку, що найбільше забезпе­чує організаційну і психологічну підготовку до підприємницької ді­яльності з її вільними ринковими відносинами і підприємницьким ризиком.

Усі організаційні особливості регламентуються угодою про орен­ду, яка укладається відповідно до чинного законодавства про орен­ду і гарантує тимчасове і платне користування орендованими засо­бами виробництва.

Орендна плата забезпечується доходами орендаря і гарантією прав держави (орендодавця). Її розмір залежить від виду оренди, характеру взаємовідносин суб’єктів оренди, попиту на орендоване майно та від інших оганізаційно-економічних чинників, але прин­ципові положення методів розрахунку плати за майно державних підприємств регламентуються державою, оскільки орендна плата є одним з регуляторів підприємництва.

Народне підприємство — це господарюючий суб’єкт ринкових відносин, в якому все майно або його частина належить колективу в цілому і кожному окремо залежно від його трудового внеску. На­приклад, в умовах народного підприємства викуповуються оборотні засоби і беруться в оренду основні засоби виробництва. Обігові кош­ти викуповуються за рахунок позики, кредитних коштів, а основні фонди народне підприємство бере в оренду з пільговою орендною платою, яка не перевищує амортизаційних відрахувань. Створення його доцільно починати з невеликих і середніх фірм (до 500 пра­цюючих). Орендодавцями виступають холдингові фірми, державні підприємства. Вони є власниками майна. Користувачами амортиза­ційних відрахувань є народне підприємство.

Економічні переваги народного підприємства такі:

► додаткова продукція може реалізовуватися за ринковими ці­нами;

► залишки фонду оплати праці передаються безкоштовно на­родному підприємству;

► капітальний ремонт фондів здійснюється за рахунок орендо­давця;

► обсяг реалізованої продукції зменшується за договірними цінами і реалізується за ринковими цінами у міру викупу підпри­ємства;

► формується індивідуальний дохід робітника. Індивідуальний дохід Ід обчислюється за формулою

де ДФ _нп — пайовий фонд народного підприємства, тобто залишко­ва вартість основних фондів і балансова вартість інших матеріаль­них цінностей, які створені й придбані за рахунок власних коштів народного підприємства за всі роки; ЗП — заробітна плата од­ного робітника за весь час його роботи в народному підприємстві; ЗП _нвп — заробітна плата всього промислово-виробничого персона­лу народного підприємства за весь час існування.

Розрахунок проводиться (з урахуванням чинника інфляції).

Виробничий кооператив — це організаційно-правова форма здій­снення виробничої діяльності не менш як трьома громадянами, які об’єднали свої трудові, майнові та фінансові ресурси, паї з метою одержання прибутку. Члени кооперативу, крім внесення своїх паїв у загальний статутний фонд, повинні обов’язково виконувати тру­дові обов’язки, тобто брати безпосередню участь у виробничій діяль­ності кооперативу.

Виробничі кооперативи мають право використовувати найману працю. Всі питання виробничо-господарської діяльності повинні узгоджуватись також правлінням кооперативу. Дохід членів коопе­ративу формується із заробітної плати, премій, додаткових виплат згідно з чинним законодавством та з частини прибутку, що розподі­ляється між членами кооперативу у вигляді відсотків на внесений пай пропорційно його вартості.

Виробничий кооператив у разі банкрутства несе відповідальність за своїми зобов’язаннями всім своїм майном.

Особливе місце серед сучасних організаційних форм підприєм­ництва належить господарським товариствам — структурам, ство­реним на засадах угоди юридичних осіб і громадян об’єднанням їх майна та підприємницької діяльності з метою отримання прибут­ку.

Акціонерне товариство має статутний фонд, поділений на визна­чену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відпові­дальність за зобов’язаннями тільки майном товариства. В акціонерних товариствах обов’язковим є створення резервного фонду за рахунок щорічних відрахувань із прибутку до досягнення ними встановленого розміру.

Відкрите акціонерне товариство — товариство, акції якого розпо­всюджуються шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на бі­ржах.

Закрите акціонерне товариство — товариство, акції якого розпо­всюджуються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, конвертуватися, а також продаватися на біржі.

Акціонерним товариством може стати будь-яке об’єднання відпо­відно до засновницького договору між підприємствами і організаці­ями, що входять у систему цього об’єднання як самостійні юридичні особи. Це дасть можливість зміцнити економічну самостійність і відповідальність за результати роботи кожного члена акціонерного товариства.

Акціонерне товариство може бути створене у такій послідовності:

1. Розрахунок вигідності структури витрат, пов’язаних з органі­зацією акціонерного товариства, розрахунок результатів функціо­нування.

2. Складання установчих документів (статуту) та установчої уго­ди, в яких зазначені гарантії виконання фінансових і юридичних зобов’язань.

3. Подання бланків на випуск цінних паперів (акцій) на певну суму.

4. Отримання дозволу фінансового управління на продаж акцій.

Є різні види акцій, але спочатку дамо її визначення.

Акція— це цінний папір, який дає акціонерові право брати участь в управлінні товариством, у розподілі прибутку і розпродажу залишків майна у разі ліквідації товариства.

► іменні, власник яких має бути зареєстрований акціонерним товариством;

► на пред’явника, які можуть бути продані простою передачею;

► привілейовані — підприємство гарантує виплату дивідендів незалежно від розмірів прибутку. У разі недостатнього прибутку дивіденди за привілейованими акціями виплачуються за рахунок
резервного фонду, але сума випущених привілейованих акцій не повинна перевищувати 10 % статутного фонду;

► вінкульовані, що можуть передаватися лише з дозволу фірми;

► без номінальної вартості— у разі ліквідації товариства гаран­тується лише певна частина їх вартості;

► прості основні (акції першого випуску), що дають право голосу, але не дають право на певні дивіденди.

Переваги акціонерного товариства такі:

► забезпечується горизонтальне переміщення матеріальних і фінансових ресурсів;

► об’єднуються виробничі структури за принципом об’єднання капіталу;

► створення акціонерної власності дає підстави для формування середнього класу власників, що є основою ринкової системи;

► відбувається суміщення інтересів підприємств і працюючих завдяки формуванню акціонерного прибутку.

Джерелом виплати дивідендів за цінними паперами має бути частина прибутку, пропорційна частці акціонерного фонду в сумі виробничих фондів. Це є госпрозрахунковий дохід, одержаний у ре­зультаті використання акціонерного капіталу.

Розрахунок дивідендів при випуску акцій для додаткової мобілі­зації коштів містить кілька послідовних кроків:

1) визначення вартості основних фондів і обігових коштів, що є носієм власності майна (В_оф );

2) рішення, на яку суму випустити акції (Ак);

3) обсяг продажу продукції (О_пр );

4) визначення фондовіддачі (Ф) як результат порівняння обсягу продаж з сумою акцій і виробничих фондів. Це сума продукції, що припадає на одиницю капіталу (К):

6) визначення прибутку від реалізації продукції як різниці між виручкою від реалізації та витратами (П _р);

7) визначення прибутку від акцій акціонерів:

8) визначення чистого прибутку від акцій акціонерів (П_ач) (ві­зьмемо до відома частку платежів в бюджет та інших виплат з при­бутку акціонерів — п’):

де п — загальна сума платежів у бюджет та інших виплат з прибут­ку акціонерного товариства;

9) розрахунок суми дивідендів, що одержують акціонери:

де Д_а — встановлений розмір дивідендів на акції, %;

10) визначення суми прибутку, що залишається вільною від будь- якого розподілу (нерозподілений прибуток акціонерного товариства):

Товариство з обмеженою відповідальністю (ГОВ) має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчи­ми документами. Учасники несуть відповідальність тільки в ме­жах вкладів. Учасники ТОВ, які не повністю внесли свої частки, несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства недовнесе- ною часткою внеску. ТОВ зберігає всі ознаки акціонерного това­риства, вартістю придбаних акцій є вартість внеску учасника у статутний фонд.

Інші види підприємницьких структур у вигляді підприємств під­падають під категорію «партнерства». Організаційно створювати такі фірми значно легше порівняно з іншими видами товариств, але вони мають підвищений рівень майнового ризику для учасників у разі припинення діяльності. Цей факт не стимулює широке впрова­дження таких організаційних форм у виробничу фірму.

Товариство з додатковою відповідальністю має статутний фонд, учасники несуть відповідальність у межах внесків, а при недо­статності цих сум — додатково майном, що належить їм, в одна­ковому для всіх учасників розмірі, кратному внеску кожного учасника.

У повному товаристві учасники займаються спільною підприєм­ницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зо­бов’язаннями товариства всім своїм майном. Засновницький договір про повне товариство має визначати розмір кожного учасника, роз­мір, склад і порядок внесення внесків, форму участі їх у справах то­вариства. Справи повного товариства ведуться за загальною згодою всіх учасників або всіма ними, або одним чи кількома з них, які ви­ступають від імені товариства. В останньому випадку обсяг повно­важень учасників визначають дорученням, яке має бути підписано рештою учасників товариства.

Командитне товариство — це товариство, коли поряд з одним або більшістю учасників, які несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном, існує також один або більше учасників, відповідальність яких обмежується внес­ком у майні товариства (вкладників). Якщо у командитному то­варистві беруть участь два або більше учасників з повною відпо­відальністю, то вони несуть солідарну відповідальність за борга­ми товариства.

Спільне підприємство (СП) є найпоширенішою організаційною формою підприємств з іноземними інвестиціями, що створюється на засадах змішаних форм власності об’єднанням майна українсь­ких та іноземних учасників. Іноземному інвестору належить лише частка статутного фонду. Як і всі інші форми господарювання СП мають позитивні та негативні сторони. Позитивні сторони такі:

► можливість використання передових світових технологій, про­гресивних видів устаткування, матеріалів;

► акумулювання фінансових ресурсів;

► запозичення досвіду роботи іноземного партнера в галузі мар­кетингу, фінансів, менеджменту персоналу, організації виробницт­ва тощо;

► здійснення інноваційної діяльності;

► використання господарських зв’язків українського партнера та його досвіду господарювання на українському ринку.

Негативними сторонами СП є:

► загальновизнане ставлення до СП як до ризикових підпри­ємств з високим ступенем конфліктності між партнерами;

► прийняті в Україні вимоги до СП з іноземною інвестицією у вільноконвертованій валюті (ВКВ) у сфері розрахунків за викорис­тання державної власності, землі, а також за приватизацію цих об’єктів (як правило, у ВКВ);

► великі труднощі з оформленням реєстраційних документів, якщо потенційним партнером СП з української сторони є фірма державної форми власності.

Існують також підприємства зі стовідсотковою іноземною участю, які передбачають формування статутного фонду фірми тільки на правах власності іноземного інвестора.

Розглянемо «розмірний» аспект сучасних форм підприємництва. Як засвідчує світова практика, малим формам підприємницької ді­яльності належить важлива роль в економічному зростанні, соці­альній переорієнтації виробництва, насиченні ринку товарами і по­слугами, вирішенні проблем зайнятості трудових ресурсів, приско­ренні науково-технічного прогресу, оздоровленні економіки країни тощо.

Малі підприємства здатні позитивно вплинути на розвиток сіл, невеликих міст, відродження художніх і підсобних промислів, вирі­шення екологічних проблем. Для забезпечення умов розвитку і функціонування малих підприємств має бути створене відповідне економічне середовище.

Міністерства і відомства, місцеві органи влади мають сприяти створенню малих підприємств, їхньому матеріально-технічному за­безпеченню, передаванню, продажу та здаванню в оренду вільних виробничих потужностей, що не використовуються, машин і устат­кування, законсервованих, недобудованих об’єктів. Малі підприємс­тва ефективні насамперед щодо виробництва товарів широкого вжитку і надання побутових послуг населенню, нарощування виро­бництва будівельних матеріалів, здійснення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт за новими перспективними на­прямами, забезпечення прискореного впровадження їх.

Малі підприємства можуть створюватися в усіх галузях на основі будь-яких форм власності, у тому числі змішаних, та здійснювати всі види господарської діяльності, які не забороняє чинне законо­давство і які відповідають цілям, передбаченим їхніми статутами. Для здійснення видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, ма­ле підприємство зобов’язане одержати необхідну ліцензію у поряд­ку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

До малих підприємств належать новостворювані та діючі підпри­ємства, які мають таку чисельність працюючих:

► у промисловості та будівництві — до 200 чол.;

► в інших галузях виробничої сфери — до 50 чол.;

► у науці та науковому обслуговуванні — до 100 чол.;

► у галузях невиробничої сфери — до 25 чол.;

► у роздрібній торгівлі — до 15 чол.

Підприємства, що здійснюють кілька видів господарської діяль­ності, належать до малих за критеріями того виду, який становить найбільшу частку в обсязі продукції (робіт, послуг).

Малі підприємства створюються:

► громадянами, членами сім’ї та іншими особами, які спільно ведуть господарство;

► державними, орендними, колективними, спільними підпри­ємствами, громадськими організаціями та їхніми підприємствами, кооперативами, акціонерними, господарськими асоціаціями, іншими підприємствами та організаціями, що є юридичними осо­бами;

► державними органами, уповноваженими управляти держав­ним майном.

При організації малих підприємств на основі змішаних форм власності вид підприємництва визначають з переважної частки майна власників, які створили підприємство.

Постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1992 р. № 358 затверджено положення про Державний комітет України по сприянню малим підприємствам і підприємництву (Держпідприєм- ництво України). У своїй діяльності він керується Конституцією України і законодавчими актами України. У межах своєї компетен­ції цей комітет організовує виконання актів законодавства України і здійснює систематичний контроль за виконанням їх.

До сфери державної підтримки належать усі суб’єкти підприєм­ництва незалежно від обраних ними організаційних форм підпри­ємницької діяльності та форм власності, на яких вони засновані. Державна підтримка і координація розвитку підприємництва, в то­му числі малого бізнесу, полягає у реалізації стратегії державної політики розвитку суспільного виробництва, сприянні структурній перебудові економіки, формуванні системи заходів щодо забезпе­чення економічної самостійності України.

Держпідприємництво України сприяє розміщенню державних замовлень на малих підприємствах, у тому числі на конкурсній ос­нові, забезпеченню їх матеріально-технічними ресурсами. Разом з органами державної виконавчої влади, регіональними та галузеви­ми формуваннями підприємців цей комітет розробляє пропозиції щодо створення фінансових, інноваційних, страхових фондів.

Концерн є сучасною економічною формою промислового багато­галузевого об’єднання. Спираючись на диверсифікацію виробницт­ва, концерн об’єднує в своєму складі десятки, сотні підприємств, на­уково-дослідних установ, навчальних центрів випробувальних полі­гонів та інших ланок, які забезпечують діяльність економічного комплексу. Окремі структури концерну нерідко розташовуються у різних країнах.

Внутрішньофірмовий жорсткий контроль, поєднаний з господар­ською самостійністю підприємств, відділів, філіалів концерну, дає можливість концерну досягти ефективної діяльності всередині кра­їни і на світовому ринку. Майже всі великі компанії світу є сьогодні концернами, які спираються на мережу численних невеликих і се­редніх виробників.

Пошук нових форм господарювання привів до створення в еко­номіці України концернів як форми промислового багатогалузево­го об’єднання. У його складі велика кількість виробничих, науко­вих, технологічних, проектних, навчальних, торговельних, фінан­сових та інших ланок. Це дає змогу істотно підвищити ефектив­ність виробництва. Для цього концерни мають будувати свою діяльність за законами ринку, використовуючи прогресивний сві­товий досвід.

Керує концерном правління, яке складається з власників вели­ких пакетів акцій. Воно вирішує принципові питання діяльності концерну, здійснює контроль і загальне керівництво його справами. Оперативне керівництво справами концерну виконує рада директо­рів (менеджерів).

Концерн доцільно створювати тоді, коли є такі чинники:

► кілька галузей взаємопов’язані технологічним процесом, по­требують забезпечення газом, нафтою, енергоносіями, системами комунікацій;

► діє режим єдиного технологічного регулювання;

► створення концерну сприяє багатоканальному використанню сировини і матеріалів;

► забезпечується повнота циклу: наука — техніка — розробка — інвестування — виробництво — збут — споживання;

► головний принцип — лідерство великих структур на ринку продукції.

Результатом створення концернів є поліпшення цілої низки на­прямів господарсько-виробничої діяльності підприємств, які ввій­шли до їх складу. Основні з них такі: оптимальні внутрішні струк­тури; оперативність горизонтальних зв’язків; досягнення принци­пу саморозвитку; концентрація ресурсів дає змогу маневрувати і забезпечувати інформаційне, інженерне, маркетингове обслугову­вання.

Консорцум— одна з форм монополій, тимчасова угода між кіль­кома промисловими підприємствами заради спільного розміщення позик, науково-технічних розробок, комерційних операцій великого масштабу, здійснення великого проекту. Форма консорціуму харак­терна для об’єднання європейських країн з метою реалізації проек­тів, що мають високу вартість, які протистоять сильній конкуренції американських і японських монополій.

Останнім часом у нашій країні з’являються консорціуми в сіль­ському господарстві, у галузі переробки сільськогосподарської про­дукції, сфері послуг, туризмі, готельному господарстві, виробництві будівельних матеріалів.

У сільському господарстві перший консорціум створено в 1988 р., який об’єднав на добровільних взаємовигідних засадах низку агрокомбінатів, агрофірм і об’єднань для спільного викорис­тання виробничих потужностей та інфраструктур, створення спільної торговельної мережі, розвитку взаємного комерційного кредиту тощо.

Форма консорціуму дає змогу оперативно сконцентрувати фінан­сові ресурси для розширення виробництва, розвитку ключових на­прямів економіки. Консорціуми створюються з метою об’єднання фінансових і матеріальних коштів, необхідних для реалізації цін­них проектів (створення нового або модернізація існуючого вироб­ництва, інфраструктури, наукового центру тощо).

Консорціум є формою об’єднання трудових, наукових та інших ресурсів на основі добровільної економічної інтеграції незалежних, позавідомчих товаровиробників різних форм власності. Форма кон­сорціуму характерна для об’єднання європейських країн в аерокос­мічній та електронній промисловості.

Взаємозалежність економіки різних країн приводить до викорис­тання форм консорціуму для міжнародних угод за участю держави, що виступає як гарант. Наприклад, в Україні в результаті здійс­нення економічної реформи з’являються такі об’єднання в нафтодо­бувній, авіаційній та інших галузях.

Консорціум діє на підставі договору або статуту, який затверджу­ється засновниками або власником. Учасники консорціуму зберіга­ють право юридичної особи. Організаційно правовими формами консорціуму є товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства.

Головує в консорціумі монополія, яка вибирає учасників угоди (консортів).

Асоціація — це добровільне договірне об’єднання підприємств, які з’єднали частини своїх матеріальних і фінансових ресурсів з ме­тою вирішення спільних виробничих завдань. Асоціація створюєть­ся для постійної господарської діяльності учасників без втручання в їхні ділові справи.

Учасники асоціації зберігають ознаки юридичної особи, мають право входити в інші господарські об’єднання. Керує асоціацією правління, склад якого обирається на загальних зборах учасни­ків.

Доцільним є формування статутних об’єднань у вигляді асоціа­цій у тих галузях виробництва, які потребують широких зв’язків з кооперації, фінансової підтримки для розвитку окремих ланок єди­ного виробничого процесу, інвестування в науково-технічні проекти

з метою впровадження інновацій.

Контрактне підприємство — це новий великий крок до ринку, який за значущістю можна порівняти хіба що з орендою майна. Різниця полягає в тому, що право оренди поширюється тільки на майно, а підприємництво — це по суті оренда права власності і роз­поряджання господарством у цілому на певний термін. Тому конт­рактне підприємство належить до найбільш розвинених форм ви­робничих відносин, які задовольняють вимоги та інтереси ринку.

Контрактне підприємництво здатне істотно підвищити ефектив­ність використання наявної матеріально-технічної бази, а також фінансових матеріальних і трудових ресурсів підприємства. Цьому сприяють такі чинники.

По-перше, різке посилення і встановлення необмеженого сти­мулювання керівників за результати господарської діяльності й підприємництва. Загальновідома залежність результатів господар­ської діяльності колгоспу чи радгоспу від організаційних та інших здібностей керівника. Відомо багато прикладів, коли з приходом талановитого керівника господарство швидко розвивалося. Проте особиста зацікавленість і матеріальна винагорода керівника при цьому ніколи не відповідали економічним успіхам господарства і обов’язково обмежувались інструктивними вказівками. Тому під­приємницька ініціатива керівника у кращому разі трималась на його ентузіазмі.

Контрактне підприємництво передбачає встановлення рівня осо­бистого доходу підприємця. Варіанти механізму узгодження цих рівнів можуть бути різними: прямопропорційна, випереджальна чи зменшена частка доходу; частка доходу від прибутку; госпрозрахун­кового, валового доходу, вартість валової продукції і послуг, кіль­кості основних видів натуральної продукції і послуг, змішана част­ка. Кожен з варіантів слід узгодити з особливостями і умовами під­приємництва, його цілями і завданнями. Так, щодо економічно від­сталого господарства з слабкою матеріально-технічною базою може бути використаний варіант установлення доходу підприємця за ви­переджальною часткою. В контракті на передачу в підприємство економічно міцного господарства може передбачатися значна част­ка особистого доходу підприємця. В умовах спаду виробництва окремих видів продукції або необхідності стимулювання зростання виробництва в контракті на підприємство частка доходу найчастіше встановлюється від обсягу продукції або послуг.

По- друге, встановлення персональної, повної і незворотної від­повідальності підприємця за результати діяльності підопічних під­приємства. Здійснюючи діяльність на контрактній основі, підпри­ємець відповідає за зобов’язаннями керованого ним підприємства всім своїм майном, за винятком того, на яке за законодавчими ак­тами не може бути накладене стягнення. Таку саму відповідаль­ність він несе за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань, передбачених контрактом.

Відповідальність підприємця перед власником підприємства може бути реалізована:

► зниженням і навіть вилученням доходу підприємця за низькі результати діяльності;

► застосування майнових санкцій щодо підприємця за збиток, завданий підприємству;

► відшкодування підприємцем збитку, завданого майну підпри­ємства і тим самим його власникові. Така відповідальність обов’яз­ково має бути передбачена в контракті.

По-третє, різке підвищення ефективності й продуктивності праці на основі вторинного контрактного підприємництва може, в свою чергу, здавати в контрактне підприємництво керівникам і спе­ціалістам окремі підрозділи або брати на роботу керівників, спеціа­лістів та інших працівників на умовах найму. Тому в контракті до­цільно передбачити такі самі способи встановлення залежності осо­бистих доходів контрактантів від доходів учасників, їх підприємни­цької діяльності, як і в контракті першого керівника.

Оплата за наймом може регулюватися колективним договором, індивідуальним усним договором, внутрішньогосподарським поло­женням або договором з профспілковим органом, але має бути не нижчою від діючих державних ставок, розцінок і тарифів. Вторинне контрактне підприємництво сприяє різкому підвищенню ефектив­ності праці, тісному узгодженню його оплати з кінцевими результа­тамигосподарювання.

Створення селянських (фермерських) господарств зумовлене та­кими основними чинниками:

1. Із створенням селянських господарств з’являється багато аграр­них товаровиробників, що сприяє формуванню антимонопольної і конкурентоспроможної аграрної економіки. Чим більше селян­ських господарств, заснованих на приватній власності, тим менше можливостей для їх монополізації і тим більше — для взаємного конкурування.

2. Селянські господарства здатні швидше й надійніше поповнити торгівлю продовольством, без чого нормальний ринок неможливий. Переконливим доказом цього є те, що в сільському господарстві всіх країн з високою продуктивністю аграрної праці і продовольчим до­статком переважають фермерські господарства.