Тема 16. Французько-прусська війна та її наслідки. Третя Республіка у Франції

Утворення у 1867 р. Північнонімецького союзу викликало незадоволення у французького імператора Наполеона III. Він небезпідставно остерігався того, що ця держава перешкоджатиме поширенню французького впливу в Європі.

Далеко не всі німецькі землі входили до складу Північнонімецького союзу. Це стосується південнонімецьких держав, які в австро-прусській війні (1866) виступили на боці Австрії. Крім того, на західному березі Рейну розкинувся промислово розвинений регіон Ельзас-Лотарингія, за який суперничали Франція та Німеччина, і який на той момент належав Франції.

І Франція, і Німеччина прагнули війни, яка б, як вони вірили, мала визначити найсильнішого на європейському континенті.

У 1868 р. в Іспанії внаслідок революції королева Ізабель II втратила престол. Його запропонували родичеві прусського короля, що викликало незадоволення у Франції, бо в такому випадку вона опинилася б затиснутою між двома союзними державами. Не бажаючи конфлікту, прусський король умовив свого родича відмовитися від претензій на іспанський трон.

У 1870 р. у німецькому містечку Баден-Емс французький посол зустрівся з прусським королем. Він вимагав підтвердження, що прусська династія Гогенцоллернів відмовляється від претензій на іспанський престол не лише зараз, а й у майбутньому. Король Вільгельм І не став давати гарантій на майбутнє і відмовився від повторної зустрічі з послом. Інформацію про це було надіслано канцлеру Отто фон Бісмарку, який відредагував текст звіту так, ніби французький посол висунув надмірні вимоги, а прусський король відмовився вести переговори.

13 липня 1870 р. це послання, яке увійшло в історію як Емська депеша, було опубліковане. Воно обурило і французів, і пруссів.

19 липня 1870 р. Франція оголосила війну Пруссії. Наполеон III вважав, що він зможе легко розбити її війська, але це не відповідало реальному стану речей. Французька армія поступалася прусській у чисельності та технічному оснащенні. Щоб швидко перекинути війська до французького кордону, прусське командування ефективно використала свою розгалужену систему залізниць. Це відбулося настільки швидко, що прусська армія опинилася на півдорозі до Парижа, поки французька лише готувалася перейти прусський кордон. Крім того, прусські генерали приділяли велику увагу попередній підготовці: їхні карти Франції були навіть кращими за французькі, а військо мало високий бойовий дух, оскільки вірило, що у такий спосіб воно воює задля об’єднання всіх німецьких земель у єдину державу.

20 серпня 1870 р. прусаки оточили в районі фортеці Мец 80-тисячну французьку армію. Їй на допомогу рушило 100-тисячне військо під командуванням маршала Мак-Магона та імператора Наполеона III. 1 вересня під містечком Седан відбулася битва, у результаті якої французи зазнали нищівної поразки.

2 вересня 1870 р. Наполеон III підписав акт про капітуляцію французької армії, за яким він разом із 82 тисячами солдатів та офіцерів здався у полон пруссам, а Франція втрачала на користь Пруссії Ельзас та Лотарингію. Для французів битва при Седані стала національним приниженням, її називали не інакше як «седанська катастрофа» .

• Між військами яких країн відбулася битва при Седані 1 вересня 1870 р.?

Але на цьому війна не завершилась: 4 вересня 1870 року в Парижі було оголошено про створення Третьої республіки. Так Друга імперія припинила своє існування.

Новий уряд, проголошений після повалення імперії, закликав французів до подальшої війни. Проте це народне непрофесійне військо не могли протистояти прусській армії. У середині вересня прусська армія взяла Париж в облогу. Його обороняли Національна гвардія та місцеві жителі. Вони були налаштовані на тривалий опір, що й змусило пруссів не поспішати із штурмом: вони планували дочекатися, поки в місті розпочнеться голод. У грудні продовольства стало бракувати і парижанам, і прусському війську. У Парижі, за словами очевидців, на вулицях не можна було побачити собаку чи кішку — їх з’їли, так само як і тварин із міського зоопарку. У січні 1871 р. на одного жителя видавалося 300 г хліба на день. На дрова було порізано всі дерева паризьких бульварів. Економічне життя мільйонного міста зупинилося. Щоб відвернути загрозу масових банкрутств, до завершення війни уряд заборонив вимагати виплати по боргових зобов’язаннях і борги за оренду квартир.

Продуктова картка періоду облоги Парижа, що належала генералу Адольфу де Шаналю, 1870 р.

Прусські солдати теж ослабли від браку їжі, серед них ширилася епідемія туберкульозу. Крім того, вони постійно відбивали спроби прориву облоги з міста та французьких армій, набраних у провінціях.

Цікаво знати

Під час облоги для зв’язку із зовнішнім світом парижани використовували голубину пошту та повітряні кулі. Одна з таких куль випадково встановила рекорд з дальності перельотів. Потрапивши у бурю, вона пролетіла більш як 1000 км і благополучно приземлилася посеред норвезького лісу.

Робота з джерелами

Уривок ресторанного меню періоду облоги Парижа:

Із записів Віктора Гюго: «30 грудня 1870. Ми вже навіть не їмо коней. Це, можливо, собака? Це, можливо, щур? У мене починається розлад шлунку. Ми їмо невідомо що. 18 січня. Я кришу наш чорний хліб для курей. Вони цього не хочуть [їсти]».

Уривок ресторанного меню періоду облоги Парижа:

• Бульйон з конини з зерном;

• М’ясо собаки на шампурі;

• М’ясо кота з соусом майонез;

• Тушкована собачатина. Подається з томатним соусом;

• Котяче рагу з шампіньйонами;

• Собачі ноги, фланковані щурятиною. Подаються з перцевим соусом;

• Сливовий пудинг з ромом та кінським мозком.

1. Як подані уривки з джерел дозволяють охарактеризувати повсякденне життя у Парижі під час прусської облоги?

Увесь час облоги Отто фон Бісмарк наполягав на артилерійському обстрілі міста, чому противилися генерали: кількість цивільних жертв була б надто великою. Проте з 25 січня 1870 р. прусська армія все ж розпочала обстріл Парижа з важкої артилерії. У результаті обстрілу загинуло 400 осіб. Всього під час облоги Парижа загинуло 30 тис. людей.

Париж ще перебував в облозі, коли 18 січня 1871 р. у Дзеркальній залі королівського палацу у Версалі прусського короля Вільгельма І було проголошено німецьким імператором. Німецькі держави, які раніше не входили до Північнонімецького союзу, були включені до єдиної Німецької імперії.

Антон фон Вернер. «Проголошення Німецької імперії», 1877 р.

Словничок

Контрибуція — грошова сума, яку накладає держава-переможець на переможену державу або на населення захопленої території.

28 січня 1871 р. між Францією та об’єднаною Німеччиною було підписано перемир’я. За його умовами форти Парижа та армійські запаси зброї передавалися німцям. Французько-прусська війна завершилася 10 травня 1871 р. підписанням Франкфуртського миру, за яким Франція втрачала Ельзас та більшу частину Лотарингії, мала визнати Вільгельма І імператором, а також зобов’язувалася сплатити контрибуцію в розмірі 5 млрд франків.

• Біля якого міста імператор Франції Наполеон III був змушений капітулювати разом з армією?

Цікаво знати

За час війни загинуло 88 тис. цивільних французів та 138 830 військових і 384 тис. полонених, при тому, що станом на початок війни французька армія налічувала 500 тис. Прусські війська втратили майже 45 тис. Великі втрати французьких військ історики пояснюють перевагою пруссів у артилерії. Їхні гармати вистрілювали 6-10 снарядів у хвилину, тоді як французькі — 2. Крім того, прусські гармати були далекобійнішими і могли вести обстріли, не остерігаючись відповіді з боку французів.

Ернест Мейссоньє. «Облога Парижа (1870-1871)», 1884 р.

Ця картина алегорично зображає місто Париж як жінку, оточену трупами і пораненими. У лівому верхньому куті зображено прусського орла, що сидить на руці примари голоду

Цікаво знати

Паризька комуна

Парижани були невдоволені політикою уряду Третьої республіки. Особливо зачепило їх те, що після зняття облоги з Парижа солдати Національної гвардії перестали отримувати платню. Так у місті, економіка якого ще не відродилася, тисячі людей залишилися без засобів до існування. Коли у березні 1871 р., побоюючись народного невдоволення, уряд переїхав з Парижа до Версаля, владу в місті захопила Національна гвардія та Паризька комуна — міський орган самоврядування. Прапором комунарів стало червоне полотнище замість республіканського триколору. Комунари прагнули побудувати життя на засадах соціалізму: обмеження робочого дня 10 годинами, заборона штрафувати робітників тощо. Бої за Париж між урядовими військами та Комуною розпочалися у квітні й тривали до 28 травня 1871 р. Обидві сторони не щадили одна одну. Останній період боїв (21-28 травня) отримав назву «Кривавий тиждень». Комунари розстрілювали заручників. Під час вуличних боїв загинуло 6667 осіб.

Солдати урядових військ позують на тлі щойно захопленої барикади комунарів під час «кривавого тижня», 1871 р.

2. Становлення Третьої республіки. Політичні кризи

У ході французько-прусської війни, у 1870 р. у Франції було повалено імперію та проголошено Третю республіку. Керівники Третьої республіки вважали себе продовжувачами справи Французької революції кінця XVIII ст. Від неї Третя республіка успадкувала державний триколірний прапор, національний гімн «Марсельєзу», національне свято 14 липня — день взяття Бастилії.

У цей період Франція була парламентською республікою. У країні існувало близько ста політичних партій різноманітного політичного спрямування, і кожна з них прагнула залучити прихильників, щоб за результатами виборів потрапити до парламенту та взяти участь у формуванні уряду.

За ідеологією партії належали до кількох основних таборів: республіканці, монархісти, а наприкінці XIX ст. до них долучилися соціалісти. Ці табори не були монолітними. Наприклад, монархісти, які бажали повернення у країні королівської влади, поділялися на прихильників нащадків Наполеона Бонапарта (бонапартисти), Орлеанської династії та Бурбонів.

Під час свого перебування при владі республіканці оголосили амністію учасникам Паризької комуни, ухвалили закони про свободу друку та зборів (за часів Наполеона III у країні панувала сувора цензура, а політичні зібрання опозиційних сил були заборонені), закон про освіту дітей від 6 до 13 років, дозволили діяльність профспілок та організацію страйків. Вони виступали за усунення Церкви з усіх сфер життя країни. Їх підтримували міщани, проте сільське населення, яке становило значну частину виборців, було релігійним. Цим монархісти користувалися для того, щоб здобути прихильників.

Луї Рено, один із братів-засновників підприємства «Рено», у своєму першому автомобілі, 1903 р.

Жодна зі згаданих партій не могла здобути вирішальну перемогу на виборах. Тому вони укладали між собою коаліційні угоди і за домовленістю створювали уряди. У країні частими були політичні кризи, які зазвичай закінчувались відставками урядів та достроковими парламентськими виборами.

Система управління країною не була досконалою. Чиновники здебільшого дбали про своє благо, а вже потім — про виконання розпоряджень центральної влади. Панувала корупція. У той же час країна переживала економічне зростання, а рівень добробуту населення поліпшувався.

• Поясніть, що таке реваншизм.

Це цікаво

Всесвітня виставка 1900 р.

У 1900 р. у Парижі відбувалася чергова Всесвітня виставка, яку відвідало 50 млн осіб. Спеціально для неї у Парижі було збудовано вокзал д’Орсе (зараз — музей), міст Олександра III (на честь російського імператора; у ті часи Франція та Російська імперія підтримували союзницькі зв’язки), Великий та Малий палаци, запущено першу лінію метро.

На Всесвітній виставці було представлено витвір коваля Олексія Мерцалова (родом з сучасної Донеччини) — викувану із рейки пальму заввишки 3,5 м. Вона була цільною, тобто не мала швів чи з’єднань. Цей виріб отримав гран-прі виставки. Зараз зображення «пальми Мерцалова» розміщене на гербі Донецької області.

Копія пальми, встановлена у Донецьку

Найбільші політичні скандали Третьої республіки

Назва

Суть подій

Справа Буланже (1887-1889)

Прихильники генерала Жоржа Буланже готували державний переворот, який було викрито. Під загрозою арешту Буланже втік до Бельгії, дискредитувавши і себе, і своїх прихильників.

Панамський скандал (1892)

У будівництво Панамського каналу були вкладені кошти приватних осіб, більшу частину яких розікрали. Керівники акціонерного товариства, куди були вкладені ці кошти, аби уникнути відповідальності, підкупили 510 депутатів і 6 міністрів, витративши на таке близько мільярда франків. Наслідком цього політичного скандалу стала відставка уряду. Панамський скандал уважається найбільшою корупційною справою XIX ст.

Справа Дрейфуса (1894)

Восени 1894 р. стало відомо, що таємні документи французького генерального штабу потрапили до німецької розвідки. Головним підозрюваним у цьому став капітан Дрейфус, який походив з сім’ї заможних єврейських банкірів. Його засудили і відправили у заслання.

Невдовзі потому з’ясувалося, що інформацію німцям передавав дворянин угорського походження майор Естергазі. Під тиском суспільної думки над Естергазі відбувся суд, який його виправдав, аби зберегти «честь мундира». Щодо Дрейфуса, то його справу не було переглянуто.

Свавілля судових органів сколихнуло французьке суспільство. Дрейфуса стали підтримувати відомі люди: письменники, публіцисти, громадські діячі. У Парижі та в інших містах відбулися мітинги й демонстрації. Це завершилося тим, що чинний уряд пішов у відставку.

У 1899 р. військовий трибунал знову визнав Дрейфуса винним, але президент його помилував. Остаточно справу закрили у 1906 р., коли Дрейфуса повністю реабілітували.

Справа Дрейфуса значно вплинула на політичний розвиток Франції. Віднині утвердилось переконання, що непорушність прав людини та громадянина є вищим принципом республіканського устрою Франції. Також справа Дрейфуса стала яскравим прикладом проблеми антисемітизму — форми дискримінації, що виражається у ворожому ставленні до євреїв. Через походження Дрейфуса його справу не стали переглядати, поки вона не набула суспільного розголосу.

Фрагмент першої сторінки газети «L’Aurore» за 13 січня 1898 р. із заголовком «Я звинувачую. Лист до президента республіки», що розпочинав публічне звернення видатного письменника Еміля Золя до президента країни стосовно справи Дрейфуса.

На той час щоденний загальний наклад газет у Франції становив 5 млн примірників. Вони були основним джерелом інформації про політичне життя.

Постать в історії

Жорж Клемансо

Лікар за професією, Жорж Клемансо розпочав свою політичну кар’єру в 1871 р. Неодноразово обирався депутатом до Національних зборів, належав до табору республіканців, боровся за розділення Церкви та держави. Клемансо пропагував ідеї реваншу — відплати Німеччині за поразку у війні 1870-1871 рр. Серед французів він став популярним як політик із незаплямованою у корупційних скандалах репутацією. Був міністром внутрішніх справ — на цій посаді відзначився жорстким придушенням робітничих страйків. Сам він пояснював свою політику тим, що на першому місці має бути порядок у державі. У 1906 р. Клемансо став прем’єр-міністром. Підсумовуючи свою політичну діяльність, він говорив: «Внутрішня політика: я воюю. Зовнішня політика: я воюю».

Поль Надар. Фотопортрет Жоржа Клемансо, 1904 р.

Водночас був видавцем кількох газет. Під час справи Дрейфуса він очолив рух за перегляд справи; вважається автором знаменитого заголовку «Я звинувачую. » статті Еміля Золя, спрямованій проти зловживань військового міністерства у справі Дрейфуса.

Закріплення знань, умінь та навичок

• 1. Якими були причини французько-прусської війни? Що було приводом до її початку?
• 2. Які території Франція втратила унаслідок французько-прусської війни?
• 3. Поміркуйте, яку роль у подальшій історії Франції мала «седанська катастрофа».
• 4. Що таке Паризька комуна?
• 5. Коли у Франції було проголошено Третю республіку?
• 6. Обговоріть у парах. Як змінилося політичне життя Франції в роки Третьої республіки порівняно з часами Другої імперії?
• 7. Перелічіть основні політичні сили Третьої республіки у 1870-х рр. — поч. XX ст.
• 8. Назвіть найбільші політичні скандали, що вибухнули у Франції в останній чверті XIX ст.
• 9. Охарактеризуйте справу Дрейфуса. Чому, на вашу думку, її фінал був саме таким?
• 10. Об’єднайтеся у малі групи. Складіть перелік можливих причин поразки Франції у війні 1870-1871 рр.

§ 7. Італія і Франція у другій половині ХХ — на початку ХХІ ст.

Провідна роль у політичному житті країни в перші післявоєнні роки належала Італійській комуністичній партії (ІКП), Християнсько-демократичній партії (ХДП) та Італійській соціалістичній партії (ІСП), які у роки війни очолювали Рух Опору.

8 червня 1946 р. Італія була офіційно проголошена республікою.

На становище в країні впливали зовнішньополітичні чинники. З одного боку, СРСР мав вплив на комуністів та інші ліві рухи. З іншого — президент США Г. Трумен заявив, що Італія одержить необхідну фінансову допомогу лише за умови, що в її уряді не буде комуністів. У травні 1947 р. членів ІКП вивели зі складу уряду, а в Соціалістичній партії відбувся розкол.

1.2. Італійське «економічне диво»

Передумови італійського «економічного дива»:

• відновлення основних фондів і використання досягнень НТР;
• збільшення іноземної допомоги і капіталовкладень із-за кордону;
• розширення внутрішнього ринку, збільшення споживання;
• фінансові державні пільги великим корпораціям, малому й середньому бізнесу;
• переорієнтація економіки на прибуткові види діяльності;
• створення великих державних підприємств.

Уряд стимулював процес централізації капіталу. Утворилися промислові імперії: «ФІАТ» — в автомобільній промисловості, «Монтекатіні» і «Піреллі» — у хімічній, «Едісон» — в електротехнічній.

У країні провели аграрну реформу. Селяни отримали 1,5 млн га землі.

Удосконалювались соціальні програми. У країні активізувалося будівництво дешевих квартир для робітників, створювалися соціальні установи, налагоджувалася система охорони здоров’я.

У результаті «економічного дива» Італія ввійшла до сімки найбільших індустріально розвинених країн світу.

Популярний італійський автомобіль «Fiat 600», модель 1956 р. (на фото ліворуч) був символом італійського «економічного дива». Це авто стало прототипом української малолітражки «ЗАЗ-965», що випускалася на Запорізькому автомобілебудівному заводі «Комунар» з 1960 р. (на фото праворуч)

1.3. Соціально-політичний розвиток Італії в 1960-1980-ті роки

На початку 1960-х років усе ще гострою залишалася проблема Півдня, що полягала в економічній відсталості шести областей південної частини Апеннінського півострова й островів Сицилія і Сардинія, де жила 1/3 населення Італії.

У 1962 р. за участі соціал-демократів, республіканців, представників поміркованого крила ХДП християнський демократ А. Фанфані сформував перший лівоцентристський уряд. У наступні роки лівоцентристську коаліцію тривалий час очолював лідер ХДП А. Моро.

У 1973—1975 рр. Італію, як і інші країни Заходу, охопила глибока економічна криза. У результаті дострокових парламентських виборів у липні 1976 р. було сформовано однопартійний кабінет ХДП на чолі з Д. Андреотті. Значна частина депутатів-комуністів підтримала уряд Андреотті. У цей період італійські комуністи почали критично ставитися до досвіду КПРС і стали на шлях «єврокомунізму», який, визнаючи основні положення комуністичної доктрини, передбачав демократизацію суспільства і захист прав людини.

1.4. Загроза тероризму та мафії

Наприкінці 1960-х років ліві угруповання створили терористичну організацію «Червоні бригади», представники якої вбивали політичних діячів, офіцерів поліції, суддів, журналістів, професорів — усіх, хто мав владу або вплив. Чисельність «Червоних бригад» сягала 25 тис. осіб. Одночасно діяли неофашистські терористичні угруповання. Іншим чинником дестабілізаціїї в країні була мафія.

Терміни і поняття

Мафія — таємна злочинна організація, яка діє методами шантажу, насильства, убивств та намагається впливати на політичне життя; заснована на круговій поруці, зв’язку з корумпованими державними чиновниками.

У березні 1978 р. група терористів викрала експрем’єр-міністра Італії, голову ХДП Альдо Моро.

1979 року «Червоні бригади» перейшли від тактики індивідуального терору до нальотів. Загалом за 1979 р. здійснено 2150 нападів на виші, профспілки, офіси партій, поліцейські відділи тощо.

На початку 1980-х років Італію приголомшили вибух на залізничному вокзалі в м. Болоньї, у результаті якого загинули 84 особи, і замах на главу католицької церкви Іоанна Павла II.

Розуміючи небезпеку розгулу тероризму, влада перейшла в наступ щодо злочинного світу. У 1986 р. у столиці Сицилії — м. Палермо — відбувся найбільший в історії країни судовий процес над мафіозними структурами. На лаві підсудних опинилося близько 500 осіб.

1.5. Італія наприкінці XX — на початку XXI ст.

У 1992 р. італійська поліція розпочала широкомасштабну операцію «Чисті руки». У скандалах, пов’язаних з корупцією і зв’язками з мафією, виявилися замішаними найвпливовіші політичні сили. У 1994 р. парламент країни розпустили. Це означало закін чення історії Першої Республіки в Італії, що проіснувала майже пів століття.

На парламентських виборах у 2001 р. перемогу здобув консервативний блок «Дім Свободи», де провідна роль належала партії «Уперед, Італіє!» на чолі з її засновником і лідером С. Берлусконі.

У 2008 р. С. Берлусконі знову переміг на виборах до парламенту Італії. У 2008—2011 рр. основну увагу уряду було зосереджено на подоланні наслідків світової фінансово-економічної кризи, а також скандалах навколо самого С. Берлусконі.

Особа в історії

Сільвіо Берлусконі народився у 1936 р., освіту здобув на юридичному факультеті Міланського університету. У 1965 р. 29-річний Берлусконі зайнявся будівельним бізнесом. Надалі йому вдалося створити цілу «імперію» засобів масової інформації. У 1986-2017 рр. був власником футбольного клубу «Мілан». Берлусконі неодноразово обіймав посади прем’єр-міністра Італії (1994-1995, 20012006, 2008-2011 рр.). Ім’я Берлусконі фігурує в багатьох скандалах; зокрема й через підозру у зв’язках із мафією, відмиванням коштів, корупцією; розслідування та судові справи тривають досі. Італійський політик дружить із президентом РФ В. Путіним.

На виборах у 2018 р. упевнену перемогу здобула популістська партія «Рух 5 зірок», що отримала понад 32,5 %. Три з чотирьох основних партій («Рух 5 зірок», «Ліга», «Уперед, Італіє!») прихильно ставляться до Москви й Путіна, виступаючи за зняття санкцій з Росії, критично налаштовані до ЄС. Ці партії активно виступають проти мігрантів.

1.6. Українсько-італійські відносини

Італія однією з перших визнала незалежність України й установила з нею дипломатичні відносини. У травні 1995 р. підписано Договір про дружбу і співробітництво між двома країнами.

Італія посідає друге місце (після Німеччини) у загальному обсязі товарообігу з нашою країною серед держав Західної Європи. У країні працює понад 240 тис. українців.

Італія від початку війни на Донбасі підтримувала санкції проти Росії. Проте це був вимушений крок для італійського уряду. Санкції проти Росії вдарили по інтересах італійського бізнесу.

2. ФРАНЦІЯ

2.1. Четверта Республіка (1946—1958 рр.)

13 листопада 1945 р. Установчі збори знову призначили главою Тимчасового уряду генерала Шарля де Ґолля, героя Руху Опору під час Другої світової війни у Франції.

До уряду ввійшли соціалісти, комуністи і представники НРП (Народно-Республіканської партії). На референдумі утвердили конституцію Четвертої Республіки, що набула чинності з 24 грудня 1946 р. та вважалася однією з найдемократичніших у післявоєнній Європі.

Особа в історії

Шарль де Ґолль (1890-1970 рр.) — засновник і президент П’ятої республіки у Франції 1958-1969 рр. Після навчання в коледжі закінчив на відмінно військове училище Сен-Сір. Учасник Першої світової війни, яку закінчив у чині капітана. Під час Другої світової війни де Ґолль у Лондоні заснував патріотичну організацію «Вільна Франція» (з 1942 р. — «Франція, що бореться»), яка приєдналася до антигітлерівської коаліції. У 1944-1946 рр. — глава Тимчасового уряду Франції. З 1947 керував діяльністю заснованої ним політичної партії «Об’єднання французького народу». У 1958 р. — глава уряду Франції. 21 грудня 1958 р. обраний президентом Французької Республіки. У 1965 р. переобраний на повторний термін. Після поразки на референдумі 28 квітня 1969 р. добровільно пішов у відставку.

Подробиці

П’ять республік у Франції

Перша Республіка

Друга Республіка

Третя Республіка

Четверта Республіка