Азербайджанці
Азербайджа́нці (самоназва — Azərbaycanlılar) — нащадки стародавніх етносів, які мешкали на території сучасного Азербайджану та Ірану. Азербайджанці становлять до 90 % населення Азербайджанської Республіки (9 млн осіб). Мешкають також в Афганістані, Іраку, Туреччині, Німеччині, Австрії, США, Україні, Росії та інших країнах. Виокремлюються субетнічні групи азербайджанців: айруми, афшари, баяти, карадагці, карапапахи, падари, шахсевени та ін. Відносяться переважно до південної раси великої європеоїдної раси. Мова азербайджанців — азербайджанська мова — належить до огузької групи тюркських мов з помітними рисами, характерними для кипчацьких мов. В етногенезі азербайджанців брало участь населення Манейського царства (перша половина 1 тис. до н. е.), Кавказької Албанії (друга половина 1 тис. до н. е — 10 ст. н. е), Мідії ( 7 — початок 6 ст. до н. е.), Антропатени (4 ст. до н. е. — 7 ст. н. е), яка після завоювання її арабами у 7 ст. отримала назву Адербейган (Азербайджан). У 1 тис. до н. е. з місцевим населенням змішувалися ірано- і тюркомовні племена, що мігрували до Південного Кавказу: скіфи, гуни, булгари, печеніги тощо. Етнос азербайджанців у цілому сформувався приблизно у 11–13 ст. внаслідок міграції на територію сучасного Азербайджану огузьких племен. На початку 16 ст. відбулось об’єднання азербайджанських земель і утворення великої держави Сефевідів. Значний вплив на етногенез азербайджанців мало також переселення у 16–18 ст. до Азербайджану з Туреччини нових курдських племен — джибіклі та махмудлі. 1828 азербайджанців було розділено між Іраном і Російською імперією на дві частини. Більшість азербайджанців у Азербайджані — мусульмани (93,4 %, 2012, оцінка), серед яких близько 85 % — шиїти, близько 15 % — суніти (2012, оцінка). Абсолютна більшість азербайджанців в Ірані — шиїти, є також незначна кількість сунітів та немусульман (представники віри бахаї). У статистичних оцінках кількості представників різних течій ісламу і чисельності немусульман у Ірані дані щодо іранських азербайджанців зазвичай не виокремлюються. Іслам поширився в Азербайджані у 8 ст., витіснивши християнство, що було поширене з 4 ст. На початку 20 ст. національна ідентичність азербайджанців формувалася під впливом ісламу, народних традицій, європейських ідей, зокрема лібералізму та націоналізму. Північна частина історичного Азербайджану входила до СРСР, а південна — до Ірану, тому азербайджанці розвивалися в умовах різних політичних систем, культури та мови. Лише після 1991 розпочалося відновлення культурної взаємодії. Традиційними заняттями сільського населення є землеробство, садівництво, виноградарство, тваринництво. Найдавніша галузь — шовківництво. Традиційні ремесла: килимарство, ювелірне виробництво, гончарство, обробка дерева, каміння, шкіри. Розвинена музична народна творчість, зберігаються давні традиції, зокрема свято новруз-байрам (21–22 березня), культ вогню, каміння, дерев.
Література
- Сумбатзаде А. Азербайджанцы: этногенез и формирование народа. Баку, 1990.
- Гейбумаев Г. К этногенезу азербайджанцев: историко-этнографическое исследование. Баку, 1991.
- Swietochowski T. Russia and Azerbaijan: A Borderland in Transition. New York, 1995.
- История Азербайджана: С древнейших времен до 70-х гг. ХІХ в. Баку, 2009.