Розставання року: “розрив” Арестовича та Фейгіна розбурхав українців
У серпні 2023 року різко припинилися спільні ефіри ексрадника голови ОП та блогера Олексія Арестовича з російським правозахисником Марком Фейгіним, які регулярно велися з перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну. На тлі цього з’явилася маса чуток та мемів, — “Телеграф” розібрався в ситуації та зібрав коротко головне.
Останній ефір Фейгіна з Арестовичем вийшов 9 серпня, після чого вони просто припинилися без попередження.
Фейгін на своїй сторінці у Facebook спочатку написав, що вони взяли “творчу відпустку”.
Після цього в мережі з’явився скрін нібито повідомлення Арестовича, де він стверджує, що причина переривання ефірів у тому, що його канал став забирати глядачів у Фейгіна, і той намагався блокувати його, проте на сторінках Арестовича цього посту немає і дуже ймовірно, що на насправді це фейк.
При цьому цікаво, що останній ефір справді зібрав більше переглядів на каналі Арестовича, ніж на каналі Фейгіна, але на обох каналах їх подивилося близько мільйона людей.
Однак Фейгін після цього заявив, що ефіри було припинено з його ініціативи, оскільки “формат вичерпав себе”.
Арестович зараз продовжує випускати відео з українським ведучим Василем Головановим та російською журналісткою Юлією Латиніною.
А в мережі тим часом уже тиражуються меми. Зокрема, “проблеми у відносинах” Арестовича та Фейгіна називають “розлученням року” і порівнюють його за драматичністю із припиненням “Підкаст терапії” Спартака Суботи та Євгена Яновича.
Нагадаємо, раніше “Телеграф” розповідав, що Олексій Арестович може планувати йти у політику.
Джури козака Швайки (На козацьких островах). Володимир Рутківський (частина 2)
Швайка вже знав, що буде далі. Зараз татари оточать Тишкевича і поведуть його до свого старшого. А тоді не встигнеш і до ста порахувати, як той зметикує, в чому справа. Затим з табору вилетить десятків зо два переслідувачів на свіжих конях. І тоді Вітрикові буде непереливки.
Та не про себе подумав у цю мить Швайка. За себе він турбувався щонайменше. Непокоїла його доля цих двох маленьких дурників, що зопалу встряли в таку недитячу гру. Коні у них зморені і навряд чи витримають ті шалені перегони, що розпочнуться за кілька хвилин. І перш ніж сонце викотиться понад степ, навколо дитячих ший обів’ються татарські аркани…
Що ж робити? Як їм допомогти?
Нараз обличчя Швайки просвітліло. Посвистом він підкликав до себе Вітрика. Тоді скочив на нього і, не криючись, вилетів на вершечок пагорба. А там застиг, ніби вперше угледів татарський стан. Атож, він не помилявся: кілька десятків степняків хапливо сідлали своїх коней… Тоді крутнув Вітрика, злетів з пагорба і наказав хлопцям, що зупинилися біля шипшинових кущів:
— Злазьте з коней! Та швидше, біс би вас побрав!
Сам теж зіскочив з Вітрика. На ходу видобув з кишені якусь скіпку і вплів її у Вітрикову гриву. Тоді поплескав свого чотириногого друга по мокрому крупу і звелів:
— До Кудьми, Вітрику! Жени до діда!
Вітрик коротко заіржав і з місця перейшов на чвал. Татарські коненята спершу опиралися, зворотна дорога їх не вабила. Проте Швайка так вперіщив спочатку одного, а тоді іншого складеним арканом по спині, що ті, мов із пращі, рвонули услід за Вітриком.
— А як же ми? — скрикнув Грицик.
Проте Швайка вже прошкував до кущів, що збігали з пагорба.
— Гайда за мною! — звелів він хлопцям. — Тримайтеся тіні. Та не волочіть ноги по траві!
Сам він щось гарячково шукав. Нарешті вказав хлопцям на чималу вимоїну під кущем і наказав:
— Ховайтеся сюди! Пригніть гілля і не висовуйте свої кирпи. Ось так.
А сам, обережно, аби нічого не зламати, розгорнув гілки колючого глоду, ковзнув усередину куща і завмер.
Хлопці нічого не розуміли. Чому Швайка відмовився від погоні за Тишкевичем? Навіщо відіслав коней, а сам заховав їх у крем’янистій вимоїні під розлогим кущем?
Гострий камінець боляче заколов Санька у бік. Він заворушився, намагаючись змінити положення, проте Швайка шикнув на нього, і хлопець знову завмер.
Здалеку долинув тупіт десятків коней. Ще мить — і з-за пагорба вискочили татари. Передній пронизливо скрикнув і показав у далину, де виднілися три невиразні цятки. Завалували, завили степняки і пустили своїх коней учвал. Вони пролітали повз вимоїну то по лівий бік, то по правий, а копита одного коня вдарили землю майже перед самісіньким Грициковим носом.
І знову все стихло, мовби й не було нічого. Хлопці збиралися звестися на ноги, проте сердитий шепіт Швайки примусив їх, як і раніше, притиснути обличчя до землі.
— Ще рано, — сказав Швайка і трохи згодом додав: — Ну, хлоп’ята, ми з вами ледь-ледь не вскочили в халепу.Ет, дав би я вам добрячого чосу! Ну, звідкіля ви звалилися на мою голову?
Грицик винувато шморгнув носом. А Санько мов би й не почув тих Швайкових слів.
— А чого ми відпустили коней? — запитав він.
— А того, — сердито відказав Швайка. — Бо все одно не втекли б. У них коні свіжі. Та поки вони ганятимуться за нашими, може, щось і вдасться придумати… Цс-сс…
На вершину пагорба виїхав з десяток вершників. Поміж ними виднілася постать Тишкевича. Він важко дихав — мабуть, досі не міг оговтатися після погоні.
Певний час вершники пильно вдивлялися у степ.
— Гарно йдуть, — схвально промовив тлустий, приземкуватий татарин у круглій шапці. — Гарно.
“Іслам-бек, — здогадався Швайка. — Так, це саме він — хитрий, мов лис, обережний, мов куниця… Це вже вкотре ми з ним стикаємося ніс у ніс? Здається, втретє…”
Так, саме втретє. Вперше вони зустрілися років зо три тому, коли татари обложили Переяслав. Швайка тоді очолив п’ятдесятьох сміливців і разом з ними прокрався до стану степняків. Ох, і наробили ж вони шелесту! Іслам-бека врятували прудкі ноги та болото, в якому він просидів до світанку. Швайці й на думку не спало шукати його саме там. Бо ж відомо, що боліт татари бояться понад усе.
Вдруге зустрілися торік біля Перекопу. Тоді виявилося, що і в нього, Швайки, теж прудкі ноги. Проте врятували його не вони, а вірні друзі.
А ось тепер — третя зустріч. Що принесе вона?
Рука мимоволі потяглася до лука. Проте одразу й завмерла. Аби ж він, Пилип Швайка, був один, то Тишкевич з Іслам-беком уже полягли б трупом. А там видно було б… Проте зараз він не сам, за його спиною двійко беззахисних дурників.
“Виберемося, візьму добрячу лозину і відшмагаю так, що з тиждень не зможуть сісти”, — спересердя подумав Швайка.
А Іслам-бек і Тишкевич навіть не здогадувалися, що знаходилися за півкроку від смерті. Іслам-бек погладжував голене підборіддя і невідривно дивився услід погоні.
“Хоч би наздогнали, — молився Тишкевич про себе. — Хоч би наздогнали!”
— Не наздоженуть — сім шкур спущу, — хижо посміхнувся Іслам-бек. — А ти як врятувався?
Тишкевич зневажливо махнув рукою.
— За кулешею ті роззяви забули геть про все, — сказав він. — I коней залишили без охорони.
“І справді, роззяви”, — подумав Швайка.
— Міг би й залишитися, — зауважив Іслам-бек. — Чи мало тобі за це платимо?
— Не міг, — заперечив Тишкевич. Він тримався незалежно, майже як рівня бекові. Схоже, не простим татарським вивідником був Тишкевич. — От-от мав повернутися Швайка. І з ним ще один, котрий мене теж знає в обличчя.
— Розвелося їх у плавнях, наче комарів, — сказав він. — Гадаєш, один Швайка пошарпав нас, коли поверталися? Якби ж то! Ні, ще чотири такі ватаги були. І втратили ми від них більше, ніж за цілий похід. Добре, що нікому з них не спадає на думку об’єднатися.
— Чому ж не спадає? — заперечив Тишкевич. — Спадає. Хоча б тому ж Швайці. Іслам-бек стукнув себе кулаком по коліну.
— Треба його зловити. За всяку ціну! Ти мусиш це зробити. Точніше, ми з тобою… — Іслам-бек посміхнувся. — Тим більше, що його голову Тугор-бек оцінює дуже високо. Вище за всі гяурські голови.
— Я й так роблю все, що можу. Тільки ж то не людина, а справжній вовкулака!
— То вже твоя справа розбиратися, хто він. А зараз треба викурити з плавнів тих, від кого ти втік. Частинами їх треба нищити, нечестивців! Ти хоч запам’ятав, де їхній барліг?
— Ще б пак! — запевнив він. — З заплющеними очима знайду.
“Ой-ой-ой! — стривожено подумав Швайка. — Чи послухалися мене Байлемові хлопці? Вони ж іще зелені, не звикли виконувати накази”.
І знову Швайкова рука потяглася до стріл. І знову зупинилася на півдорозі, а Санькові з Грициком, мабуть, почало легенько гикатися.
— То візьми сотню й негайно викури їх звідтіля, — наказав Іслам-бек. — А коли хтось залишиться в живих — твоїм ясиром буде. Можеш стяти йому голову, можеш продати.
— Та кому потрібна голова без тіла, — криво осміхнувся Тишкевич. — А золото — воно куди приємніше. Так що продам я їх… Тільки… тільки б мені ваше вбрання.
— Бо виділяюся серед ваших, як біла ворона. І коли підемо на плавні — в кого першого стрілятимуть? Звісно, в мене. Бо й дурному стане зрозуміло, хто привів твоїх чаушів.
— Маєш рацію, — згодився Іслам-бек.
Помахом руки він підкликав найближчого і щось стиха йому звелів. Той, не гаючись, скинув свого халата і кудлату шапку-малахай. Тишкевич одягся і тепер нічим не вирізнявся з поміж інших ординців.
За хвилину великий татарський загін риссю рушив у бік дніпровських плавнів. Слідом з пагорба з’їхав зі своїми охоронцями й Іслам-бек.
— Тепер нам, хлопчики, треба перебиратися у надійніше місце, — пошепки мовив Швайка, коли ординці щезли з-перед його очей. — І що далі ми опинимося звідсіля, то буде краще.
Втім, далеко відійти їм не вдалося. За кущами раз по раз лунав перестук копит. Схоже, сьогодні татари полишати свою стоянку не збиралися. Довелося нашвидкуруч шукати місце, де б можна було просидіти бодай до вечора.
Таке місце знайшлося в зарослій улоговині за три польоти стріли від першої схованки. Це було покинуте вовче лігво. Навколо купчилися клубки минулорічного перекотиполя, що зачепилися за колючі шипшинові кущі. Одним таким клубком Швайка прикрив вовче лігво, звелівши хлопцям проробити в ньому вузькі щілини для спостереження.
— Тепер трохи поспіть, — порадив їм Швайка. — А я піду погляну, що воно і як.
Проте відпочити не вдалося. Незабаром долетіла татарська говірка. На вершині пагорба знову виросли постаті степняків. Вони про щось сердито перемовлялися.
Швайка скрушно похитав головою.
— Здається, розшолопали, що й до чого, — сказав він. — Ну, хлопчики, тепер тримаймося!
Санько зрозумів: татари зловили їхніх коней і упевнилися, що втікачі зіскочили з них набагато раніше.
За командою Іслам-бека татари заходилися прочісувати все навколо пагорба. У щілинах між стеблами перекотиполя було видно, як десятки зо два степовиків розсипом рушили у бік їхньої улоговини.
Швайка закрив хлопців своїми широкими плечима.
— Що б там не трапилося — ні слова! — звелів він. — Коли що — я сам вискочу. А ви щоб сиділи тихо, мов куріпки, зрозуміло?
З-за його плеча Санько бачив, як до них повільно наближався худий згорблений татарин. Схоже, йому було чимало років, бо вузенька підкова вусів вкрилася сивиною. І, мабуть, йому було лячно, бо йшов обережно, прислухаючись на кожному кроці. Почує шурхіт — заклякне. Ступне — і знову заклякне. Його вузенькі очиці насторожено бігали навсібіч. Він був такий кволий на вигляд, що, здається, навіть Грицик зміг би з ним упоратися. Проте радості від цього було мало. Варто хирлякові подати голос чи бодай зойкнути, як поруч миттю опиниться з десяток його товаришів.
“Поглянь убік… обійди навколо… — пошепки умовляв його Санько. Щось ніби підказувало йому, що з цим степняком треба балакати так, як свого часу він балакав з дикою кішкою риссю, а пізніше з Барвінком. — От ти йдеш собі — і ніякої нори не бачиш, зрозумів? Лиш саме перекотиполе…”
Санько так хотів передати своє бажання старому татаринові, що аж піт стікав по його обличчю.
“Нікого ти не бачиш… Нічого тут немає. Отак… Краще поглянь, як по небі біжать хмарки. Одна за одною. Біжать собі та й біжать…”
Швайка напружинився. Татарин ішов майже на нього. Ще кілька кроків — і степняк здогадається, що під клубком перекотиполя щось криється. Тож доведеться зітнути йому голову і блискавично метнутися вбік, аби відволікти увагу від хлопців.
І раптом татарин ні з того ні з сього задер голову до неба і мрійливо промовив:
Швайка заціпенів з подиву.
“Здурів татарин, чи що?” — подумав він.
А татарин усе з тією ж пришелепувато мрійливою посмішкою пройшов за якийсь крок од них.
— Чортівня якась, — стиха бубонів Швайка, коли татари вибралися з улоговини і сіли на коней. — Нічого не розумію. До чого тут хмарки?
— Це я його умовляв, — вибачливо відказав Санько.
Він почувався дуже зле. Його лихоманило. Голова аж розколювалася, руки тремтіли, наче після непосильної роботи. Страшенно хотілося пити. А ще ж уранці він почувався здоровий і бадьорий.
— Про що ти його умовляв? — не зрозумів Швайка.
— Щоб він на небо… поглянув. На хмарки.
— Невже ти і його заговорив? — радо стрепенувся Грицик. — Отак, як ту дику кішку, правда?
— Яку дику кішку? — запитав Швайка. — Оту, що лізла до вас на Сторожовий дуб?
— Еге ж! Вона лізла до нас, а Санько поговорив подумки з нею — і вона подалася назад. А тепер, бач, і татарина заговорив!
І Швайка, невловимий, хоробрий і всюдисущий Швайка, що ніколи й нікого не боявся, втупився у Санька з якимось забобонним захватом.
— Ну, Санько… — тільки й сказав він.
Безкрайньою рівниною їхав самотній вершник. Час від часу щось люто бубонів сам до себе і потирав спину. Через обличчя проліг свіжий слід від нагая.
Атож, Тишкевичу страшенно не пощастило. Татарська сотня, яку він вивів точнісінько на острів, де розташувалася Байлемова ватага, нічого не знайшла. Хіба що порожній курінь та трохи вугілля від багаття.
Ба більше, коли сотня поверталася назад, з очеретів зненацька полетіли стріли, і вісьмох татарів не стало. Дуже влучно цілили невидимі месники. Кинулися татари на ті постріли, та дарма, нікого не знайшли. Тільки застрягли в трясовині і втратили десятків зо два коней.
Тож і дісталося Тишкевичу від старого друга Іслам-бека. Не зважив нащадок ханського роду на його, Тишкевича, заслуги перед ордою, відшмагав нагаєм, як шолудивого пса…
Мимовільний стогін вихопився з Тишкевичевих грудей. Схоже, чорна смуга пролягла в його житті. І до пана Кобильського повертатися боязко — це ж бо він дав дозвіл на грабунок. Сказав:
— Половина здобичі — моя, все інше бери собі. Та коли щось надумаєш приховати — з самого шкуру спущу!
От і маєш здобич. Ледве сам врятувався. І з татарами, бач, не порозумівся.
А жити якось треба. Втім, як жити далі, він вже знає. У найгіршому разі збере кількох зарізяк і подасться грабувати самітних здобичників у дніпровських плавнях та на островах.
Образа на татар не вщухала. Вже сім років як Тишкевич їм служить — і ось вона, дяка. Мало їм того, що виводить степняків на прикордонні із степом села.Ні, видавай їм зараз ще й Швайку і таких, як він. Легко сказати — видавай. Самі скільки ловлять, і нічого у них не виходить. Навіть не знають, який він на вигляд… Он учора вісім сотень татар прочесали всі балки — і як у воду впав. І не сам, троє їх було.
А винен у цьому хто? Звісно він, Тишкевич.
З горя Тишкевич завернув у діброву. Добряче підкріпився впольованою дрохвою, тоді полежав у холодку над чистим, прозорим струмком. А по відпочинку вже твердо вирішив, як йому бути далі.
Звісно, без пана Кобильського поки що не обійтися. Але ж і повертатися до нього з порожніми руками теж не годиться. Потрібне бодай хутро. Та рушати по нього в дніпровські плавні зараз ризиковано. У будь-якому випадку, на берегах Сули чи Тясмина йому з’являтися не можна.
А от нижче Тясмина чи Сули — будь ласка. Там теж живуть вільні люди козаки. І не великими ватагами живуть, а здебільшого поодинці, аби не помітнішими для татарського ока бути.
От туди він зараз і рушить. Хоча краще було б рушати з відданою людиною. Тільки де ж її взяти у цій пустелі? Ні, доведеться йти за здобиччю на свій страх і ризик. А там — відновити довіру в пана Кобильського. Той за боброві хутра пробачить усі гріхи на світі. Звісно, він, Тишкевич, все йому не віддасть. Дещо й собі залишить…
Заглиблений у свої думки, Тишкевич скочив на коня і повільно подався у полудневий бік. Їхав і не зважав на те, що діялося навколо. Йому тут боятися поки що нічого. Слава Єзусу, татари не одібрали його охоронного знака. А крім татар, у цих місцях майже нікого не буває…
Тож і не помітив, як за кущем глоду, повз який він проїхав, щось промайнуло. Отямився, коли кінь став дибки. Рука блискавично метнулася до руків’я шаблі. Проте було вже пізно. Щось важке навалилося на нього, збило на землю, і дужі пальці обвилися навколо шиї.
Тишкевич не був слабкою людиною. При нагоді зміг би упоратися з одним-двома нападниками. Проте тут, як не напружувався, вивільнитися не вдавалося. Чужі пальці все міцніше стискали горлянку. Перед очима попливли райдужні кола.
“Оце і все”, — промайнула думка.
Зненацька невідомий нападник послабив тиск. Почувся здивований голос:
— Пан Тишкевич? Як ви сюди потрапили?
Тишкевич сів, перевів подих. Перед ним стояв на колінах якийсь юнак із слов’янським обличчям. Придивившись, упізнав у ньому недавнього слугу пана Кобильського. І, здається, мав він дивне прізвисько — Дурна Сила.
Тишкевич поворухнув шиєю, повів головою праворуч, ліворуч — тягнув час. Тоді сказав:
— І справді, дурна в тебе сила, парубче.
— Та я ж… — зніяковів Демко. — Я ж дивлюся — над кущами татарська шапка промайнула. Ну, думаю, степняк їде, не інакше. Ну, думаю, стягну його зараз з коня, приб’ю, а сам у сідло — і додому. А воно, бач, як вийшло…
— Чекай чекай, — перебив його Тишкевич. — А сам ти як сюди потрапив?
— Та-а… За Воронівкою налетіли на нас татари. Куролап з іншими дали драла, а мене залишили. То ж татари аркан на шию — і в степ потягли.
— А ти, схоже, по дорозі втік від них…
— Еге ж. Вони саме перебиралися через якусь річку. Туман був, хоч в око встрель. Тож задній віз потрапив колесом між колоди. От мене й відв’язали, щоб допоміг витягти. А я його так смикнув, що він завалився у річку. Ну, і я слідом. Вони мене за течією шукали, а я проти неї пірнув. Доки вони в річці бовталися, я степом їх обійшов — і ось тутечки.
Нараз Демко замовк, потягнув носом повітря і прикипів поглядом до торбини Тишкевича.
— Смажениною пахне, — сказав він і проковтнув слину. — А в мене ж третій день у роті й ріски не було.
— Не було — то буде, — посміхнувся Тишкевич і витяг з торбини залишки дрохви. Демкові зуби запрацювали не згірш бобрових.
А Тишкевич дивився на Дурну Силу й міркував, як бути з ним надалі. Завести назад до татар? Ні, це він завжди встигне. Спочатку, мабуть, треба спробувати зробити його своєю вірною людиною. А продати татарам ніколи не пізно…
— А чому ти не питаєш, як мене сюди занесло? — поцікавився Тишкевич.
— Та я… — Дурна Сила все ще не міг упоратися з дрохвою. — Я ж було напочатку хотів запитати вас про це, а ви якось убік звернули.
“І справді — дурна сила, — подумав Тишкевич. — Схоже, в голові у нього гуляє вітер…”
Тоді ще раз у задумі потер шию і мовив:
— Довго розповідати. Та й не для чужих вух та історія. А ти, може, візьмеш і вибовкаєш її будь-кому. Бо хто ж тебе зна…
Демко вільною рукою бухнув себе у груди так, що вони загуділи, мов дзвін.
— Та я… — обурено почав він. — Щоб я… Та ніколи. Їй же Богу!
Тишкевич зітхнув так важко, ніби іншого виходу не мав.
— Ну, гаразд, — згодився він. — Ти, хлопче, бодай раз замислювався над тим, чому татари так несподівано налітають на наші села? Стежиш за тим степом, стежиш, здається, і миша не проскочить — а татари вже в тебе за спиною!
— А й справді, — Демко навіть про дрохву забув, так вразили його ці слова. — Не встигнеш і озирнутися, як вони вже поруч.
— Гадаєш, то просто так? Ні-і, голову даю на відсіч, що хтось із наших вказує їм дорогу.
— Не може бути! — не повірив він.
Тишкевич роззирнувся довкола і, хоч аж до обрію не було жодної живої душі, пошепки мовив:
— А я знаю, хто це. Худорлявий такий, смаглявий, і кінь у нього гарний, хоча й не дуже показний. А зовуть того запроданця Швайкою. Еге ж, вдає, начебто стереже степ від чужинців, а насправді — все навпаки.
— Швайка? — отетерів Демко Дурна Сила. — Та ви що? У нас же кажуть, що його татари не можуть зловити, такий він моторний! Кажуть, що і в Криму він був, і аж до Дунаю діставався…
— Можливо, — згодився Тишкевич. — А не зловлять його тому, що й не ловлять. Він сам до них з вістями їздить. Ну, хіба що про людське око трохи поганяються за ним.
— Ти диви… А я, здається, бачив його. Саме за Воронівкою. Я худобу пас, а він на Переяслав простував. Еге ж, такий, як ви кажете — худий і смаглявий, мов турок. І дивиться якось з-під лоба. Дід Микола привітався з ним, а потім і каже мені:
“Бачив? Це той, що вганяє татарам добрячу швайку в одне місце!”
— Ото ж бо й воно, — сказав Тишкевич. — Тільки кажуть. А насправді зовсім не так. То ж я й хочу вивести його на чисту воду.
— Здається, десь неподалік, у плавнях. Вивідує, мабуть, скільки людей козакує і де саме. А потім усе видасть степнякам.
Проте Демко Дурна Сила виявився трохи метикуватішим, аніж гадав Тишкевич.
— Чому ж тоді ви опинилися тут, а не в плавнях? — поцікавився він. — І шапка на вас якась не наша.
— Молодець, — похвалив його Тишкевич. — Одразу видно, яке в тебе око спостережливе. А опинився я тут тому, що повертаюся від татар.
— Від татар? — по хвилі перепитав він, не вірячи власним вухам.
— Саме так. Пан Кобильський послав мене з викупом за його людей. До речі, — Тишкевич націлив пальця на Демка, — за тебе він також дав викуп. І чималий, бо я йому підказав, що таких міцних та вірних хлопців, як ти, пошукати треба.
І хоч Демко ще до пуття й не знав, вірний він панові Кобильському чи ні, усе ж така похвала припала йому до душі.
— Ну, звісно… — зніяковіло промимрив він. — Але ж навіщо ви дали викуп за мене? Адже я, як бачите, сам утік.
— Та хіба ж ми знали, що ти у нас такий нетерплячий? — посміхнувся Тишкевич, проте його обличчя одразу набрало заклопотаного виразу і він запитав:
— Ви про що? — не зрозумів Демко.
— Про те, що за свій викуп маєш заплатити.
— Та навіщо платити, коли я й так утік?
— Ні, парубче, так не годиться… Втік ти чи не втік, а за викуп треба панові платити. Чи, може, грошей катма?
— Та нема, — признався Демко. — Ні в діда немає, ні у родичів…
Тишкевич поплескав спохмурнілого хлопця по плечу.
— Не суши собі голови, — сказав він. — Я тобі допоможу. Тільки доведеться нам з тобою трохи затриматися у плавнях.
Демко відсторонився від Тишкевича.
— Я до діда хочу, — сказав він. — Дід, мабуть, переживає.
— Нікуди твій дід не дінеться. А плавні нам потрібні тому, що тут, — він погладив широкий пояс, — дещо є. То ж закупимо хутра у козаків і продамо їх у Маньківцях, Черкасах чи Переяславі. Частина виторгу — твоя. Тож за рік-другий зможеш сповна віддати панові свій борг. Ну то як — згода?
— Та я… — усе ще вагався Демко. — Мені б з дідом порадитися.
— Повернешся — тоді й порадишся. А залишатися, хлопче, треба. Бо не лише в багатстві слава. Треба, кажу тобі, вивести того татарського вивідника Швайку на чисту воду. То підеш зі мною, чи так і залишишся в степу?
— Та на біса мені цей степ! — вигукнув Демко. — Знаєте, як я тепер ненавиджу цю татарву з їхніми посіпаками?
Дурна Сила стис великого, мов кавун, кулака. Тишкевич подивився на нього і тихо порадів, що знайшов спільну мову з його власником.
— От тільки де взяти коней? — сказав він. — У степу без коня, самі знаєте…
— Можеш покластися на мене, — заспокоїв його Тишкевич. — Тут неподалік пасуться татарські табуни. То я в пастухів одного куплю для тебе. Гроші, кажу, ще є. А згодом віддаси.
— Ну… йти до тих пастухів… — схоже, Демкові зовсім не хотілося залишатися самому в степу навіть на коротку мить. — Вони ж можуть вас схопити.
— Навряд чи посміють. Ти десь тут заховаєшся, а я сам поїду. І не хвилюйся, я знаю, як з ними розмовляти… — Тишкевич показав якийсь блискучий круглячок. — Це охоронний знак. Мене чіпати не можна, бо я ж тут у справі викупу.
Повернувся Тишкевич набагато швидше, ніж Демко сподівався. За собою він вів на поводі двох коней.
— Навіщо нам двоє? — здивувався Демко. — У вас уже один є.
— Та я й сам це знаю, — посміхнувся Тишкевич. — То якого ти береш?
Демко вибрав низенького тлустого коника і потрюхикав слідом за Тишкевичем. На душі у нього було світло й легко. Незабаром він побачить діда свого і рідну Воронівку. От тільки непокоїли борги, в які він так несподівано вліз. Бо нікому ніколи не був винен, а тут зразу двом — панові Кобильському й Тишкевичу.
— Терпи, Грицику, — прохрипів Швайка і облизав пересохлі вуста. — Терпи, козаче, отаманом будеш!
Швайка ніс на руках Санька. Після того, як Санько відвадив татарина, його ніби хто наврочив. Пройде кілька кроків — і зупиняється, начебто прислухається до чогось. На запитання відповідав не до ладу, або й зовсім не відповідав. Хіба що погляне так дивно, аж у Грицика по спині починають бігати мурашки. Та ще кволий якийсь став і чоло увесь час гаряче.
— Це минеться, — запевняв Швайка. — Я знаю.
А звідкіля він знає, не казав. Тільки коли на Санька щось ніби находило, Швайка брав його на руки і ніс. Як оце зараз. З самісінького ранку несе. А сонце вже от-от зверне на захід.
Санько марив. А може, й не марив. Просто йому ввижалося, ніби його й не було на світі і водночас він був. От тільки який він був із себе — Санько сказати не міг. Зате він бачив інше. Часом уявлявся йому сивобородий дід — отой, що привидівся, коли вони з Грициком куняли на Сторожовому дубі. Посміхається дід до нього, як до рідного, і Санько теж йому посміхається. І навколо них бігають вовки, а зверху падає сніг — лапатий, невагомий… А ще Санько чомусь переконаний, що того діда кличуть Кудьмою.
А ще ввижалося йому, ніби турецький султан жаліється польському королеві на них з Грициком. Не на таких, як оце зараз, а вже на дорослих, і чомусь Санько переконаний, що так воно й буде.
А одного разу він побачив Швайку. Страшне побачив. Ніби посадили його татари на палю посеред великого міського майдану, а він глузує з них і проклинає такими страшними словами, що аж волосся стає дибки. А посеред натовпу стоїть у татарській одежі дорослий Грицик — блідий, з прокушеної губи на підборіддя стікає цівка крові. Але не можна Грицикові кидатися на допомогу Швайці — навпаки — він мусить вдавати, ніби його тішать муки цього невловимого гяурського шайтана. Бо ж має Грицик передати козакам вісті, які ціною свого життя роздобув Швайка…
Отямився Санько від власного крику. Над ним схилилося стривожене обличчя Швайки.
— Що з тобою, Саньку? — запитав він.
— Ти живий! — вигукнув Санько, і сльози покотилися по його щоках. — Живий!
— А чого б це я мав помирати? — здивувався Швайка. — Ні, ми ще всім покажемо, де раки зимують…
Четверту добу бредуть вони безмежним степом. І не до Дніпра, а в протилежний від нього бік.
— Туди нам поки що не можна, — казав Швайка. — За кожним кущем сидить татарин і чатує, аж ми потрапимо до його лап. А тут нас ніхто не чекає.
І лише сьогодні звернули вони на південь.
Спочатку йшли вночі, а вдень ховалися по байраках чи просто в траві. А тепер, схоже, навіть Швайці було байдуже. Їм аби дістатися до якоїсь річечки чи бодай калюжі. Їсти було що — довкола раз по раз спурхували птахи. А от води не було ані краплини.
Трави стояли високі. Торішні були нарівні з молодими, і коли йти напригинці, то навряд чи навіть найпильніше татарське око побачить. Проте Грицикові вже й пригинатися не сила.
А Швайка все йде та йде. І йтиме невідь-ще скільки. Хіба інколи повернеться до Грицика і підбадьорить:
— Терпи, козаче. Як пощастить, то доберемося.
Пізно увечері дісталися до невеличкого вибалку, порослого червонястим верболозом.
— Зараз закінчаться наші муки, — полегшено зітхнув Швайка й опустив Санька на землю. — Це, хлопці, Жовта балка. Десь тут має бути криничка.
Жовта балка була ще зеленою. У низовині, довкола маленької ямки, росло кілька кущиків очерету. Швайка постояв над ямкою, важко зітхнув.
— Погані справи, хлопці, — сказав він. — Нема води.
Усе ж краєм шаблі він заходився розпушувати дно ямки. Нарешті видобув кілька пригорщ вогкої землі, витис і процідив крізь сорочку каламутноватої води. Хлопцям дав по ковтку, а сам лише змочив вуста. Тоді підвівся.
— Можна б ще покопати, та ніколи, — сказав хлопцям. — Треба тікати якнайдалі звідсіля. Бо ж про це місце не лише я, а й татарин знає.
На другий день, теж під вечір, Швайка угледів на самому обрії постать якогось вершника. Той стояв на пагорбі і дивився у їхній бік.
Високий на зріст Швайка мимоволі пригнувся. Хлопцям пригинатися не було чого. Трава вкривала їх з головою.
— Дивно, — мовив сам до себе Швайка і обережно визирнув з трави. — Невже це Рашит? От було б добре. А коли ні? Що ж, треба піти подивитися.
Перш за все оглянув лука і стріли. Тоді поторсав шаблю — перевірив, чи легко вона виходить із піхов. Потому наказав хлопцям, а точніше, Грицикові, бо Санька знову била лихоманка:
— Щоб мені сиділи тихо, мов куріпки. І що б не трапилось, не видавайте себе, зрозуміло? А коли мене не буде до ранку — пробирайтеся на захід сонця. Оцією балкою й пробирайтеся. Вона виведе до Дніпра.
Тоді зробив кілька кроків у бік вершника — і щез, мовби його й не було.
Коли Санько прийшов до тями, поруч сидів один Грицик.
— А де Швайка? — запитав Санько. Голова розколювалася. Вона здавалася величезною і лункою, наче церковний дзвін, і не підкорялася йому.
— Пішов Швайка, — сказав Грицик. — Здається, пішов полювати татарів. А ти як почуваєшся?
Санько повів головою. Тоді з зусиллям підняв руку.
— Вже краще, — сказав він. — От тільки б води…
Грицик облизнув пошерхлі вуста.
— Немає води, — сказав він. — Спи, Саньку.
І сам незчувся, як заснув. Прокинувся від далекого тупоту. Сонце вже зайшло. Грицик обережно висунув голову зі схову і скрикнув з радощів: до них повертався Швайка. І не пішки повертався, а на коні. Поруч біг ще один кінь.
— Живемо, хлоп’ята! — сказав Швайка і завів коней у вибалок. — Живемо! І вода є.
Він дивився, як хлопці п’ють — Грицик пожадливо, а Санько повільно, ніби знехотя. А тоді заговорив:
— От же ж повезло, але й повезло! Гадав, що доведеться на смерть битися — аж то, виявляється, мій старий товариш.
— Із плавнів? — запитав Грицик, витерши мокре підборіддя.
— Та ні, зі степу. Він тут зазвичай коні випасає. Щоправда, зараз повинен бути біля Перекопу, та від когось довідався, що зі мною ніби щось трапилося, і залишився. Пий, пий іще! А зараз ми будемо лікувати Санька…
Швайка розвів невеличке багаття. Затим дістав із сакв мідного казанка, вкинув до нього пучок якогось запашного зілля, долив води і поставив на вогонь.
— Вип’єш, Саньку, цього зілля — і як удруге народишся. А дістанемося плавнів — тебе там зовсім вилікують. О, у нас є такі знахарі! І найкращий з-поміж них — дід Кудьма.
— Дід Кудьма? — здивовано перепитав Грицик, котрий вважав, що знає все. — А хто це такий?
— Таких, Грицику, на всю Україну, може, два чи три набереться. У наших краях до нього всі нитки сходяться. Ми всі перед ним, наче беззахисні пташенята на долоні…
— І ти теж? — недовірливо посміхнувся Грицик.
— І я теж. Бо хто я такий? Простий вивідник, та й годі. А дід Кудьма є голова всьому.
— Про це, друже, не кожному треба знати, — ухилився від прямої відповіді Швайка. — А що вже знахар з нього — і мертвого на ноги поставить! Так що, Саньку, якось протримайся до Дніпра — а там тебе миттю вилікують.
— Скільки мороки зі мною, — кволо посміхнувся Санько. — У тебе там, може, якісь свої справи, а я…
— Немає в мене ніяких інших справ, — відказав Швайка і поворушив у багатті. — Коли вже хочеш знати, то зараз ти нам набагато потрібніший, ніж якийсь там Швайка.
— Згодом дізнаєшся. Таких дід Кудьма давно шукає.
— Яких — таких? — запитав Грицик.
Швайка зробив перелякане обличчя, змахнув на Грицика руками, начебто побачив якусь ману і замогильним голосом почав:
— Цур тобі, пек! Зійди з водою, згинь з туманом… Згинь, згинь!
— То Санько що — ворожбит? — вихопилося у Грицика. Він, звісно, знав про незвичайні здібності товариша. Проте йому й на гадку не спадало, що Санько відрізняється від інших хлопців чимось особливим. Он Митько Щелепа вухами вмів ворушити і волосся на голові у нього підіймається за бажанням. А у нього, Грицика, зір найпильніший і зуби будь-яку кістку розгризуть. Проте його, бач, якийсь там дід Кудьма не розшукує, йому, бач, потрібен саме Санько…
— Еге ж, Грицику, аби ж то Санько був звичайний ворожбит! Ні, він вартий сотні ворожбитів. Невже забув, як він відвів від нас того татарина?
Грицик з шанобливим острахом поглянув на товариша, котрий сам недовірливо сором’язливо посміхався, почувши ті слова Швайки. Так он, виявляється, який він насправді, цей Санько!
Про ворожбитів, волхвів та відьмаків Грицик знав не менше, ніж про вовкулаків. Він був певен, що вони не набагато кращі від татар. Могли наслати на будь-кого болячку якусь, хворобу, або навіть смерть. І ніхто не в змозі боротися з ними. А тут Санько, Санько, який і мухи не скривдить — і раптом страшний волхв! То як тепер йому, Грицикові, бути з таким товаришем? Адже волхви мешкають у таємничих, майже недосяжних місцях, вони не мають ані близьких, ні знайомих. Тож коли Санько стане самітником — він, Грицик, втратить найкращого друга. Ет, як шкода!
І Грицик зітхнув так тяжко, наче вже втратив його. Затим перевів погляд на степ — і йому перехопило подих:
Мить — і Швайка опинився поруч з Грициком. Та ще за мить знову присів біля вогнища.
— Той татарин не страшний, — сказав він і поворушив патичком у багатті. — То свій татарин.
А той уже з’їжджав у вибалок. Скочив зі свого куцого коника і рушив до Швайки.
— Своя, — по дорозі заспокійливо посміхнувся до Грицика, котрий все ще тримав лука напоготові. — Якши хлопчик…
— Щось трапилося, Рашите? — запитав Швайка.
Рашит промовчав. Він схилився над багаттям, сипнув до казанка ще якогось зілля і заходився його помішувати.
— Забув, — вибачальним голосом пояснив він Санькові, — вилікуй тебе незабаром…
І лише після цього повернувся до Швайки.
— І ще забув про погані два урус, — почав він. — Під’їхали поза учора один, а інший пішки у кущах заховався. Здоровий такий, справжній батир, ніякі кущ не сховає… Кінний показав знак Іслам-бека. А Іслам-бек мій хазяїн. Тоді взяв у мене два коні — і ф’ють!
— А куди вони подалися? — запитав Швайка.
Рашит махнув рукою у бік Дніпра.
— Потім приходив люди Іслам-бека, — продовжував він. — Сьогодні з сонцем. Я їм сказав про два урус. Подалися по сліду. Подивилися, кажуть: “Це не Швайка…” То між себе кажуть. А мені: “Ти нічого не чув, нікого не дивився”. “А коні?” — кажу. Сміються: “Його теж не бачив”. А як не бачив, коли один кінь взяли мої? Мої, а не Іслам-бека!
— Не журися, Рашите, — відказав Швайка і заспокійливо поклав руку на плече татаринові. — Розберемося, що то за уруси. А твого коня повернемо. І не одного.
Рашит ствердно хитнув головою.
— Твоє слово — золотий слово, — сказав, він.
— Я знаю. Мені мама казали. Вони уруска були.
Це татарин уже мовив до Грицика, який не зводив погляду з прибульця. Тоді перелив у чашку паруючого зілля і подав Санькові. Рідина була гірка, гостро пахла баранячим жиром і якимись травами.
— Пий, — звелів Рашит. — Усе пий. Завтра будеш здоровий.
— А який на вид той, хто коней забрав? — запитав Швайка.
Видно, ті двоє не йшли йому з голови.
— Злий очі, — відказав Рашит. — Довгий кінський голова. І високий…
— Я поїхало… е-е, поїхав. Інші ще не сплять, можуть побачити, що мене нема. А вранці табун пущу сліди топтати. Тоді будемо за Чатир-могила. Ну, бувай здоров!
— Спасибі, брате, — відказав Швайка. — Сам Бог тебе послав.
Рашит показав у посмішці білі зубі.
Вони міцно обнялися і Рашит щез у темряві. Швайка довго дивився йому услід.
— Запам’ятайте, хлоп’ята, — нарешті звернувся він до друзів, — що й серед татарів теж є люди. І не так уже й мало. І коли б не вони, я б їх усіх підряд…
І Швайка змахнув рукою, наче в ній була шабля.
— Ти його давно знаєш? — поцікавився Грицик.
— Давно. Одразу, як мене з матір’ю потягли на аркані в степ.
— Був, бодай його не згадувати… — Швайка помовчав. — Матір мою забили насмерть. За те, що спробувала втекти. А мене взяла до себе Рашитова мати. Вона теж була з Воронівки… Так що ми з Рашитом немов брати.
За багаттям повисла мовчанка.
— Виходить, ти воронівський? — нарешті озвався Грицик.
Швайка відповів не одразу.
— Отам, внизу, розвалини знаєте? — запитав він. — То була наша хата. Тепер тільки льох залишився.
— То ти син підстарости Сидірка? — здогадався Санько.
— Ага, — кивнув Швайка. — Ледь-що — я одразу до свого льоху. Рани зализувати.
— А ми ж… а ми гадали, що там вовкулаки завелися.
— Знаю, — посміхнувся Швайка. — Бачив, як ви нас хрестили. Я тоді там відлежувався, коли мене татари стрілою проткнули.
— Ага! — скрикнув зненацька Грицик. — Тепер я знаю, чому мені дід Кібчик вухо крутив. Ти там лежав, а він не хотів, щоб ми навколо гасали, так?
— Метикуватий, — похвалив його Швайка. Він підвівся, затоптав багаття і накинув зверху кущ старого перекотиполя.
— Поїдемо, мабуть, хлопці, — сказав він. — Саньку, я тебе до себе візьму. Бо ще, бува, звалишся дорогою.
— Не звалюся, — запевнив його Санько. — Мені вже краще. — І вже, коли сидів на коні, стиха додав: — А там, у льосі, був ще один дід. У нього борода аж до пояса, еге ж? І Кудьмою його зовуть.
Швайка смикнувся, мовби його вдарили. Якийсь час пильно розглядав малого товариша.
— Тобі й це відомо, — сказав нарешті. — Ой, Саньку, Саньку, що ж з тебе буде, коли виростеш? — Подумав і додав: — Якщо тільки виростеш.
Під ранок Швайка зупинився. Вдихнув на повні груди й сказав:
— Ну от, приїхали. Здоров будь, Дніпре!
Хоча Дніпра ще й видно не було. Самі лише очерети, червонястий верболіз та зелені гайки по вибалках. Хіба що вологий, прохолодний подих вітру нагадував про близькість великої ріки.
З верболозу раптово вигулькнула група вершників, зодягнених хто як. Проте у кожного була зброя, а на голові — зведена набакир смушкова шапка.
Попереду летів довговусий здоровань. Ще здалеку він загорлав:
— Та це ж Пилип! А, щоб тебе холєра ясна взяла!
Проте по його обличчю було видно, що якби Швайку й справді схопила холера, то він був би вельми засмучений.
— Оце, хлоп’ята, сам Штефан Вирвизуб, — пояснив друзям Швайка. — Гарно, ох і гарно рве зуби ногайцям! Разом з головою.
І погнав назустріч здорованеві.
— А ми вже бозна що передумали, — мов у бочку, гудів Вирвизуб, ляскаючи Швайку по плечах. — Нема та й нема. Наче у воду впав. А чому ти не на Вітрику?
— Відпустив до діда, — ухильно відказав Швайка. — Нехай хоч трохи погуляє на волі.
Усмішка поволі сповзла з Вирвизубового обличчя.
— Зрозуміло, — сказав він. — Добре, що хоч сам врятувався. А того поганця Тишкевича, чи як там його, наздогнав?
Швайка сердито сплюнув на землю.
— Не вдалося. Вивів мене на Іслам-бека.
— Ого! — присвиснув Вирвизуб. — То він до всього ще й з ними злигався?
Швайка зіскочив з коня, відвів Вирвизуба убік.
— Хочу тебе попрохати ось про що, — почав він. — Цих огирів, — Швайка показав на коней, якими приїхав, — треба перегнати назад Рашитові. Тільки щоб ніхто не бачив.
— Зрозуміло, — відказав Вирвизуб. — А де він буде?
— Зробимо, — запевнив Вирвизуб. — Нібито нападемо на татарські табуни і непомітно підсунемо цих двох. Хоча, — Вирвизуб почухав тім’я, — нам вони й самим потрібні. Хлопців, розумієш, у плавнях щодня більшає. А який же козак без коня?
— У Рашита не брати, — твердо мовив Швайка. — Нічого підозру на нього зводити.
— Та я що, зовсім дурний? І волосинки з того табуна не впаде. Тільки ж скажи йому, нехай подалі звідсіля забирається. А то мало що може статися. Тут же, окрім мене, є ще інші меткі братчики.
Вирвизуб перевів погляд на хлопців.
— А це що за козаки? Чи не рано їм за шаблі братися?
— Чом не рано? Саме час, — відказав Швайка. — Вони нас з тобою, Штефане, незабаром за пояс заткнуть.
Вирвизуб насмішкувато примружив очі.
— А що? Схоже. Особливо ось цей лицар, — і він показав на Санька, що ледь тримався на ногах.
— А оце ти, Штефане, вцілив пальцем у небо! За нього дід Кудьма і сьогодні дасть десять таких, як ми з тобою.
— Невже? — Вирвизуб з неприхованою цікавістю втупився у Санька. — Жартуєш…
— Я ніколи ще не був такий серйозний.
— То він що — і справді… того?
— Еге ж. Тиждень тому Іслам-бековим людям очі від нашої схованки відвів. Я вже було подумав: усе, гаплик. А вони по наших головах, вважай, топчуться — і не бачать.
— Ти диви… Таке мале — і туди ж… — не міг отямитися Вирвизуб.
— Слухай, Штефане, — зупинив його Швайка. — За козацьким звичаєм, годилося б гостей пригостити. І води дати, а то ми вже бозна скільки часу саму гнилу п’ємо.
Вирвизуб нарешті відвів погляд від Санька і заметушився. Щось сказав одному, підморгнув іншому, кашлянув до третього. Ті метнулися до верболозу і щезли за ним.
— Таке дивне ім’я — Штефан, — тихо мовив Грицик до Швайки. — То він що — як пан Кобильський, так?
— Зовсім навпаки, — відказав Швайка. — Хіба що народилися неподалік один від одного.
Зненацька їм назустріч випірнув здоровецький звір з гострою мордою і трохи ніби надкушеним лівим вухом. Він втупився у прибульців з не менш зацікавленим, аніж у Вирвизуба, поглядом.
— Барвінок! — вихопилося у Грицика.
— Ні, хлопче, це Сирітка, — сказав Вирвизуб, що йшов попереду. Він почухав Сирітку за вухом і звернувся до Швайки: — А як там твій, помагає?
— Аякже! Цього року вже двічі врятував мені життя.
— Так мало? — здивувався Вирвизуб. — Ну, то проти мого Сирітки він тоді зовсім мале цуценя. Чи, може, ти вже нікуди не потикаєшся з-за Сули?
— Та потроху прогулююся, — заперечив Швайка. — Слухай, а як там Байлемові хлопці — живі?
— А що з ними станеться? Врятувалися. А заодно добряче пощипали своїх непроханих гостей. Шкода, що ми трохи запізнилися з поміччю. Прибігли — а тих песиголовців уже й сліду нема. Барвінок твій, до речі, й досі там. Ми вже до нього і так, і сяк — не йде з острова, хоч ти криком кричи, хоч мовчки падай!
— Поганий був би він Барвінок, аби послухав будь-кого.
Вирвизуб гордовито випнув груди.
— Ну, я, припустімо, не будь-хто…
— Тим більше. І взагалі, Штефане, мені здається, ніби ти щось хвостом крутиш. Ти ж зроду стільки слів не наговорив, як оце зараз. То не муч, скажи, що трапилося?
Тепер уже Вирвизуб ухилився від прямої відповіді.
— Спочатку пообідаємо, тоді й побалакаємо, — сказав він.
Хоча Швайка й запевняв, що вмирає з голоду, проте не стільки їв, скільки придивлявся до Вирвизубових товаришів. Щось не подобався йому їхній вигляд. Чи то присоромлені, чи щось замислили. Крім Вирвизуба, ніхто з них навіть слова не докине…
— А чого це ви коситеся на мене, як миша на крупу? — не втримався врешті Швайка і відклав ложку вбік. — Давно не бачилися, еге ж? Чи я, може, кожуха навиворіт одягнув?
— Та який там кожух серед літа? — зненацька обурився Вирвизуб і знову знітився. — Тут, дорогий мій друже, як би тобі сказати… По плавнях, розумієш, поповзли всілякі плітки, ніби ти запродався ординцям…
Швайка відсахнувся, начебто від удару.
— Жартуєш? — схопився він на рівні. — Та як ти посмів?
Зблиснула проти сонця Швайкова шабля. Миттю підхопилося на ноги Вирвизубове товариство, проте Штефан різким помахом руки зупинив його.
— Та вже, Пилипе, або стинай мені голову, або вислухай до кінця, — сказав він Швайці. — Сам знаєш, що я за тебе будь-якої миті голову ладен покласти. А от інші… У нас тут зараз повно новачків. Тож вірять будь-чому.
Повагавшись, Швайка вклав шаблю до піхов.
— Тут, розумієш, тиняються двійко плавнями. Розпитують, де ти.
— Щоб розквитатися з тобою. Кажуть, ніби ти їхніх побратимів запродав татарам.
Швайка стис руків’я шаблі так, що аж зблідли пальці. Хрипким голосом запитав:
— Гай-гай, шукай тепер вітра в полі! Покрутилося тут двійко якихось баляндрасників… Точніше, крутився лише один, бо інший віддалік маячив. Дізналися, що тебе немає, — і подалися далі.
Швайка зміряв Вирвизуба таким поглядом, що той зіщулився.
— Так мене ж тоді теж не було тут! А хлопці… Кебети в них не стало розібратися. А тепер, бачиш, як траву очима пасуть.
Якусь хвилину Швайка розглядав похнюплених хлопців. Тоді змахнув рукою і відвернувся.
— Ось тобі й гостини, — сказав він. — І які ж вони на вигляд?
— Того, що віддалік був, хлопці не запам’ятали. Хіба що, кажуть, здоровань, яких світ не бачив. А в того, що патякав про тебе, обличчя брезкле, видовжене…
— Як у коня? — втрутився Грицик.
— От-от! — вигукнув один з Вирвизубового товариства. — А ще очима з-під лоба лупає, і зубом цвика.
— Тепер зрозуміло, — посміхнувся Швайка. — Атож, зустрічався такий на нашому шляху. Ризиковий, виявляється, не боїться з вогнем гратися.
— Та трохи знаю. Тишкевич це.
— Той, що воронівців трохи не запродав?
— От-от. А тепер сам репетує: “Тримай злодія!” Отже, він і до вас зазирав?
— То краще переберіться в інше місце.
Бо можете прокинутися з арканом на шиї.
— Та оце тільки-но вчора й перебралися, — заспо-коїв його Вирвизуб. — А ти зараз куди зібрався?
— Та оце, мабуть, заберу Барвінка, а тоді почну шукати того Тишкевича. Після всього хотів би погомоніти з ним наодинці.
— Чом би й ні? Мені для тебе, Пилипку, нічого не шкода. А я, між іншим, чому не застав того бузувіра? Бо був на Келембетовому острові. Тому, що навпроти Ворскли. Пограбували, розумієш, там мого земляка, Казика Грека. Поранили і шкурки забрали. І молодого Верховодку теж обібрано, і голову йому стято. Тож їздив розбиратися, хто там так жартує.
— Атож. Схоже на роботу тих, хто тебе зараз отак знеславлює.
— Тим паче хотів би з ними зустрітися, — сказав Швайка, пересідлуючи коня. — Може, вони десь неподалік крутяться.
— Ге, неподалік! Їхнього й сліду вже немає. Розумієш, коли я довідався про них, то разом з хлопцями рвонув слідом і майже наздогнав. Та один з них подався у степ, до Іслам-бека. Мабуть, то Тишкевич був. А інший мов у воду канув…
Проте Демко Дурна Сила і не мислив собі канути у воду. Ні, він спочивав неподалік від воронівського Сторожового дуба, на поваленій межи очеретів вільсі. Звідсіля було не так далеко видно, як зі Сторожового дуба, та все ж Демко бачив і закрут лісової дороги, що в’юнилася на Воронівку, і присульський луг, і частинку Вовкулацького кута. Власне, на острішші цього кута він і спочивав.
Демко чекав повернення пана Тишкевича.
Зрештою, йому кортілося махнути на все рукою і гайнути в село до діда. Проте він дав слово Тишкевичу, що чекатиме його саме тут, на умовленому місці.
— Не можна тобі, Демку, з’являтися у Канівцях без мене. Схоплять і кинуть в холодну як боржника. А тут, — він поплескав по саквах, — дещо є. І для пана Кобильського, і для нас з тобою.
Тож Демко лежав на стовбурі вільхи і знічев’я згадував усе, що трапилося з ними за останні дні.
Після того, як Тишкевич закупив коней у татарських пастухів, вони майже без пригод дісталися до дніпровських плавнів.
Щоправда, неподалік від плавнів натрапили на татарський загін. Проте Тишкевич показав старшому охоронний знак, про щось з ним перемовився, і татари відпустили їх.
Було це за два дні до того, як вони дісталися до Дніпра. І першою людиною, яку вони розшукали в плавнях, був русявий балакучий хлопець, не на багато старший від Демка. Хоча спочатку балакучості він не проявляв. Навпаки, тримався насторожено і довго не хотів з ними розмовляти. Лише тоді, коли ображений його настороженістю Тишкевич сів на коня і на прощання сказав русявому, аби той остерігався татарського вивідника Швайки, — той, зрештою, повірив, що до нього завітали люди, яким його доля не байдужа.
— Ти диви! — вигукнув він. — А мені ж було сказано: бережися недобрих людей! Мовляв, у цих місцях багато всілякої наволочі блукає.
— Та Швайка, хто ж іще! Вони разом з Вирвизубом проїжджали тут тижнів зо два тому. Дивилися, хто ще, крім мене, промишляє у цих плавнях.
— Навіщо їм це потрібно? — здивувався Тишкевич.
— Ну як же! Щоб, значить, за першим знаком зібратися разом і йти на татарів… Ич, який! Сам каже: бережися — і сам же татарський вивідник!
Тишкевич поторсав кінчик горбатого носа й сказав:
— Шкода, що нас тут тоді не було. Ми б його вивели на чисту воду. Ну гаразд… То як тобі в плавнях — не сумно самому?
— Таке скажете! — заторохтів русявий. — Тут нашого брата, ого, скільки! Он бачите криву вербу за очеретами? То біля неї Тимко Лемішка з Немирова промишляє, рибу ловить та в’ялить. Каже, що в них, у Немирові, риба цінніша за хутро. Проте й бобрами, звісно, не гребує. А за Лемішкою литвин Грек козакує. Цього тільки хутро цікавить та шкірки. А далі вже й не знаю, хто. Подейкують, що там навіть турки є. І татар вони ненавидять не менше, ніж ми. А по ту руку, — русявий повів угору по Дніпру, — Остап Сорока з Кропивної, тоді Григір Очеретянка з Пискуном і Митро Завірюха з Ірклієва. А далі вже козакують хлопці Вирвизуба.
А його самого звали Яньком Верховодкою. І ще Янько повідав, що йому дуже щастить на бобра.
— Оце трохи ще наполюю, та й подамся назад, до тата з мамою, — сказав Янько. — У нас сім’я велика, їм важко усіх прогодувати.
— І багато вже вполював? — байдуже поцікавився Тишкевич, длубаючись тріскою в зубах.
— Та є дещо, — задоволено відказав Верховодка, — і хутро є, і риба.
Спати вони залишилися у Верховодки.
Зранку Тишкевич провів Янька до його плоскодонки, бо Верховодка сказав, що збирається рибалити.
Довго їх не було. Нарешті повернувся Тишкевич, збуджений і веселий.
— Тепер хутра наші, — сказав він Демкові. — Ну й торгувалися ж ми з цим клятим Яньком! Трохи до бійки не дійшло.
І він подався до куреня, де, як Демко запримітив ще звечора, лежала в’язка бобрових шкірок.
— А сам Янько де? — запитав Дурна Сила. — Чому він не повернувся?
— Зайнятий, — неуважно відповів Тишкевич. Він саме заходився рахувати шкірки. — Там теє… осетр добрячий потрапив на гачка… Дванадцять, тринадцять… Не будемо ж ми чекати його до пізньої ночі! П’ятнадцять, шістнадцять… Усе правильно.
В’язанку Тишкевич запхнув у сакви, що були приторочені до третього коня, і вони подалися далі. Шкода, що Демко не попрощався з Верховодкою. Дуже йому сподобався цей говіркий і привітний хлопець. От з таким би разом покозакувати!
А от до Грека Тишкевич Демка не взяв. Зупинив край верболозу і наказав:
— Чекай краще тут. А то в тебе, друже, обличчя якесь таке. Як подивиться хтось, то або не пускає, або за свій товар удвічі дорожче править…
Залишив Тишкевич йому коней, а сам подався у плавні розшукувати Грека. А Демко приліг край ковбані і заходився розглядати своє обличчя. Звичайне обличчя. І ніс, як у людей, і очей двійко, і вуха на місці… Дивно, чому про нього Тишкевич таке каже!
Повернувся Тишкевич з в’язанкою чи не більшою за ту, що купив у Верховодки. Проте чомусь був розлютований і раз по раз з його вуст злітало слово “дурень”. Чи то себе так називав, чи когось іншого. На Демкові розпитування нічого не відповів, лише сплюнув на землю. Тоді розвернув коня і подався уздовж плавнів. Але не вниз по Дніпру, як було збирався, а вгору. Демко на радощах і не розпитував, чому він так вчинив. Бо вгору — то значно ближче до рідної Воронівки.
Щоправда, коли проминали місця, де промишляв Верховодка, Демко притримав свого коня і запитав:
— Може, заїдемо попрощаємося? А заодно й дізнаємось, чи піймав він того осетра.
— Немає нам інших клопотів, — буркнув Тишкевич.
Ні, щось вельми неприємне таки трапилося тоді, коли він подався у гостини до Грека…
Трохи згодом Тишкевич зазирнув до Сороки. Проте який той Сорока, Демко теж не бачив, бо зачаївся з конями та хутром у вибалку. Так звелів Тишкевич. Він вважав, що вони вже забагаті для того, аби хтось не накинув на їхні сакви лихим оком. Роздобув Тишкевич у Сороки всього сім шкурок.
Коли наблизилися до тих місць, де, за словами Верховодки, промишляв сам Вирвизуб зі своїми товаришами, Тишкевич довго вагався, провідувати їх чи ні. Врешті махнув рукою у бік далекої діброви і звелів Демкові:
— Заховай там коней і чекай на мене. А коли до ранку не повернуся, то негайно прямуй до Воронівки. Знаєш повалену вільху біля Сторожового дуба?
— Це та, що трохи ближче до Портяної? — запитав Демко. — Там ще й зітлілий місток є.
— От-от, — сказав Тишкевич. — Там принишкни і чекай, доки не повернуся.
— А діда провідати можна? — поцікавився Демко. — Там же кілька кроків усього.
Тишкевич люто глипнув на Дурну Силу:
— Роби, що кажу! Ні кроку без мене, зрозуміло? — І вже спокійніше додав: — Повір, Демку, не можна тобі йти до села без мене. Бо почує пан Кобильський, скільки везеш хутра, і почнеться таке! Тут і сліпому видно, що за якийсь тиждень стільки не вполюєш. А де, запитає, взяв? Може, за гроші купив?
— Та ні, — засоромився Демко. — Які там у мене гроші?
— Тоді, значить, когось пограбував. От. А зі мною все буде гаразд.
— Буду на вас чекати, — поклявся Демко. — З місця не зрушу, доки ви не повернетесь.
— Дивися ж,— мовив Тишкевич. — Ти слово дав.
Він вйокнув на свого коня і поволеньки, роззираючись довкола, подався у гості до Вирвизубового товариства. Демко дивився йому вслід і дивувався, чому Тишкевич так скрадається. Ніби злодій якийсь. Врешті він дотумкав, що Вирвизуб зі Швайкою заодно! От Тишкевич і стережеться, хоче тихенько передати комусь із хлопців, аби не довіряли своїм отаманам.
Ніч минула спокійно. Хіба що під ранок Демкові крізь сон почувся якийсь тупіт далеко в степу. Але Тишкевич так і не повернувся. Тож коли визирнуло сонце, Демко приторочив сакви до сідел і подався у бік Воронівки.
Їхав скрадаючись, як нещодавно його хазяїн. Не тому, що когось боявся. Біля Воронівки Демко нікого не боявся. До того ж, дорогою підібрав замашну палицю. Проте Тишкевич наказав обходити зайву небезпеку, бо ж не сам їде, а товар везе. І в тому товарі його, Демкова, частка.
За три дні на обрії забовваніли кручі його рідної Воронівки. Демко навіть не завважив, як перебрався через глибоку і стрімку Сулу — все пас очима старі лишаїсті мури на Городищі, смужку лісу, що ніби з’їхав осипом углиб боліт, Сторожовий дуб, на якому в дитинстві облазив усі гілки… Дивився і зітхав: так близько до домівки, до діда — а мусить зачаїтися в кущах. Але нічого — незабаром його наздожене Тишкевич, і тоді Демко бодай на кілька днів стане вільним воронівським птахом.
А тим часом Демко зручно влаштувався на похиленому вільховому стовбурі і зацікавлено зиркав то в бік Сули, то на небо, де ширяв орел, то на дорогу, що в’юнилася до його рідного села.
І по цій дорозі, здається, хтось ішов. І не хтось, а його, Демка, власний дід. Згорблений, від землі очей не відводить. І на костур спирається. А раніше не опирався.
Демків дід ішов просто у болото. Туди, де за очеретами і трясовиною заховався жахний Вовкулацький кут.
Усі настанови миттю вилетіли з Демкової голови. Вивіркою злетів він з дерева, кинувся до діда. А що між ними була заросла рогозою ковбаня, то Дурна Сила звернув праворуч, до перешийка, що відділяв ковбаню від болота. І вже збирався було гукнути дідові, щоб зачекав на нього.
На думку раптом спало таке, від чого на Демковому обличчі з’явилася широка усмішка.
Ні, він, Демко, зараз зробить не так, як збирався спочатку. Не погукає діда, а нечутно перебіжить дорогу за його спиною, вибереться на пагорб, а там подасться навпригинці поміж кущів — і обжене старого. Тоді зійде знову на дорогу і піде йому назустріч. Неспішно піде, повагом. І зустріне діда з таким виглядом, ніби вони бачилися сьогодні вранці…
Ото, мабуть, здивується дідо, ото зрадіє! Звісно, може дати і костуром по шиї. За те, що налякав його, що не обізвався заздалегідь. Але то більше з радощів буде, а не спересердя…
Демко вже збирався скотитися з пагорба на дорогу, як раптом його погляд випадково впав на болото. Дурна Сила здригнувся і завмер.
Болото те було суцільною трясовиною. І не злічити, скільки там втопилося воронівських корів та коней! І не тільки воронівських. А ще про Вовкулацький кут казали, ніби по ньому навіть взимку небезпечно пробиратися. А влітку і думати про це було годі!
І от по цій суцільній, бездонній трясовині ішла людина. Ішла, пильно вдивляючись собі під ноги. Проте не забувала час від часу кидати довкола гострий, колючий погляд з-під насуплених брів. Демкові навіть здалося, що один з них на мить зупинився на ньому, затим ковзнув далі, на лісову дорогу, на котрій вже лунав стукіт костура Демкового діда.
“Мана якась”, — подумав Демко. І, щоб позбутися цього, міцно заплющив очі і перехрестився. А коли знову розплющив — дивна людина вже вийшла з трясовини на дорогу. Одягнена вона була в якесь лахміття. Та, попри це, постава в неї була, як у високородного чоловіка. А такої довгої та білої бороди Демко ще не бачив.
“Звідкіля цей дід узявся?” — дивувався Демко. — У Воронівці таких зроду не було. У Михайлівці теж. І в Вишнівці. А може… Невже це якийсь вовкулака?”
Атож, у Воронівці подейкували, буцімто тут починаються володіння всілякої нечистої сили. Ет, як зараз не вистачає Грицика, котрий знає все на світі!
Але Грицика не було. І Демко не знав, що робити. Може, вискочити з кущів і торохнути білобородого палицею по голові? Звісно, вовкулаці на інше годі й чекати. Але що буде, коли цей білобородий виявиться не вовкулакою, а справжньою людиною? А в справжніх людей голови такі, що навряд чи витримають удар Демкової палиці.
Між тим сивобородий незнайомець вже проминув Демка. А з іншого боку, між кущів, вже виднілася постать Демкового діда.
Уздрівши сивобородого, дід Кібчик анітрохи не здивувався. Схоже було, що він знав, хто йому зустрінеться.
Діди зупинилися під розлогою осикою, котра ще молодою потрапила в болото і досі не змогла з нього вибратися.
— Кажи, чого кликав, — сказав сивобородий.
Дід Кібчик відповів не одразу. Спочатку витер спітніле чоло, бо й справді було дуже парко. Лише потому відказав:
— Що тобі казати? Сам здогадуєшся.
— Здогадуюся, — згодився білобородий. — Ти хочеш знати, що з твоїм онуком.
— Саме так, — відказав дід Кібчик. — Душа болить, Кудьмо. А вже ніби й не повинна.
Сивобородий незмигним поглядом дивився на діда Кібчика. Мовчав.
— Живий твій онук, друже, — сказав нарешті. — І ще довго проживе.
— У татарському полоні, — болісно посміхнувся дід Кібчик. — Знаю, яке там життя. Краще б уже смерть.
І тут Демко не витримав. У діда було таке змучене обличчя, така згорблена постать, так тремтіли його вуста…
— Не в полоні я, діду! — гукнув він і скотився з пагорба. — Утік я! Повернувся!