Лев Толстой — Анна Кареніна (скорочено)

“Всі щасливі сім’ї схожі одна на одну, кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму”.

Усе пішло шкереберть у сім’ї Облонських відтоді, як Доллі, дружина Степана Аркадійовича Облонського, дізналася про зв’язок її чоловіка з француженкою-гувернанткою й сказала, що не може жити з невірним чоловіком в одному домі. Усі, від членів сім’ї до слуг, напружено чекали, що буде далі. Того дня Степан Аркадійович, якого у товаристві звали Стіва, прокинувся на дивані у своєму кабінеті й одразу пригадав, що було три дні тому, і застогнав. Не те щоб він переймався через свій учинок, але він щиро жалкував про те, що не зумів як слід приховати свою інтрижку від дружини і тепер усі страждають: він, вона, діти. Він розумів, що треба якось зарадити лихові, піти до дружини, перепросити її, але він відчув, що зараз йому це не під силу. Він пригадав, як безглуздо повівся, коли дружина, показавши йому записку до француженки, спитала, що це означає. А він нічого не заперечував і тільки безглуздо посміхався своєю звичною доброю посмішкою, наче це його не стосувалося. Він бачив, як Доллі здригнулася від болю й більше не схотіла його бачити.

Степан Аркадійович подзвонив, щоб йому несли одягатися, і разом з одягом камердинер Матвій приніс телеграму від сестри Анни, яка сповіщала про свій приїзд. Стіва зрадів, адже Анна могла посприяти примиренню подружжя. Отож він, поголившись і одягнувшись, пішов снідати. Поснідавши і почитавши газету, випивши другу чашку кави з калачем, він посміхнувся не від того, що радів з доброї звістки, а просто від доброго травлення. Та, згадавши про дружину, враз посмутнів: треба було йти до неї, але він відчував, що все, що б він не сказав, буде виглядати фальшивим, а фальшу він сам не терпів. Однак відчинив двері до спальні дружини. Дар’я Олександрівна (близькі звали її Доллі) намагалася виглядати суворо, проте відчувала, що боїться чоловіка, боїться брехні і боїться цієї розмови. Вона складала дитячі речі, збираючись піти від нього і водночас розуміла, що не зможе цього зробити, адже так звикла вважати його своїм чоловіком, любити його. Коли Стіва побачив її змучене стражданням обличчя, його спокій і добродушність відразу десь ділися, на очі навернулася сльоза, бо він щиро жалів її і просив пробачити йому. Але вона й чути його не хотіла.

Степан Аркадійович поїхав на службу. Ось уже третій рік він керував установою, його любили й поважали як підлеглі, так і начальники. Він був ліберальним, поблажливо ставився до людей, усвідомлюючи й свою здатність робити помилки. Проте до служби він був байдужим, а тому саме там помилок не робив, за що його й цінувало керівництво. Кілька годин він займався справами служби, коли до нього прийшов товариш молодості, якого він дуже любив, — Костянтин Дмитрович Левін. Вони були цілковитою протилежністю один одному, хоч були одного віку й дружили з юності. Кожен з них вважав, що інший живе примарним життям. Левін жив у селі і щось робив, але Стіва не розумів, що саме, і не цікавився тим. Коли Облонський спитав про мету приїзду Левіна до Москви, той почервонів, не відповівши на питання, натомість поцікавився, як справи у князів Щербацьких. Свого часу, ще студентом Левін часто бував у цій родині і дружив з молодим князем Щербацьким. Він закохався в усю родину, а тому довго не міг зрозуміти, котра з дочок князів Щербацьких йому наймиліша. Тепер же він точно знав, що це Кіті, наймолодша князівна, яку він вважав найдовершенішою, і тепер приїхав з твердим наміром посвататися до неї. Колись вони бачилися чи не щодня, та раптом Левін поїхав у село. І все ж почуття до Кіті не давали йому спокою, отож для себе він усе вирішив остаточно. Щоправда, його вважали вдалою партією для Кіті, але його несподіваний від’їзд був таким недоречним. Зупинившись у старшого брата по матері Кознишева, він хотів розповісти братові про свої почуття, однак той якраз розмовляв з відомим професором філософії, і Левін змушений був чекати й слухати. Невдовзі розмова зацікавила його, так що він навіть спитав: “Якщо почуття мої знищені, якщо тіло моє помре, то ніякого існування не може бути?” Той відповів, що наука не має фактів, аби стверджувати щось напевно, отож Левін його більше й не слухав. Коли нарешті гість пішов, Кознишев почав розпитувати про справи у земстві, у роботі якого Левін якийсь час брав участь, а потім, розчарувавшись, покинув цю справу. Потім він розповів Левіну про те, що рідний брат Костянтина Дмитровича — Миколай, який розтратив більшу частину своєї маєтності й посварився з братами, тепер потрапив у погане товариство. Кознишев заплатив був за векселем Миколая, але той замість вдячності вимагав покинути його, залишити у спокої. Левін зрозумів, що братові недобре й хотів був їхати до нього, але спочатку він мав зустрітися з Облонським, а потім з Кіті. Адже заради неї він і приїхав.

• Анна Кареніна (повний текст) ▲ читається за 8 вечорів.
  Бажаємо вам гарного настрою і здоров’я!
• Анна Кареніна (стислий переказ) ▲ читається за 26 хвилин
• Анна Кареніна (стисло) ▲ читається за 22 хвилини

• “Анна Кареніна” (шкільні твори)
• “Анна Кареніна” (реферати)
• Назвіть особливості художнього стилю Толстого(та інші запитання)
• Біографія Льва Толстого

Левін побачив, що Кіті катається на ковзанах. Вона зраділа йому й запросила кататися разом. Мати її досить холодно привітала його, але запросила відвідати їх. Зрадівши, Левін пообіцяв бути ввечері й поїхав обідати з Облонським.

Стіва Облонський був уже багато винен у ресторані “Англія”, але волів обідати саме тут, бо вважав соромом уникати ресторану за таких умов. Вони смакували вишукані страви, хоча Левін краще б з’їв білого хліба з сиром. Облонський сказав, що Кіті цікавилась Левіним, а Доллі вважає, що він буде добрим чоловіком для її сестри Кіті. Левін був у захваті й не міг пережити, щоб хтось говорив про його почуття, — таким священним воно для нього було. Проте Облонський попередив, що після від’їзду Левіна до Щербацьких вчащав молодий граф Олексій Вронський, отож йому слід поспішати освідчитися першим. Левін пошкодував, що все розповів Облонському, бо той не зрозумів його “особливого” почуття і принизив, спростив його кохання.

Князівні Кіті було вісімнадцять років, і вона виїжджала лише першу зиму, але вже мала неабиякий успіх: усі молоді люди були просто закохані у неї. Батьки ж розуміли, що серйозної пропозиції слід чекати саме від Левіна та Вронського. Княгиня Щербацька не розуміла Левіна, він їй не подобався, і вона зраділа, коли він тоді несподівано поїхав. Натомість Вронський задовольняв усі вимоги матері Кіті: багатий, розумний, шляхетний, з блискучими перспективами щодо кар’єри. Князь Щербацький Вронському не довіряв і вважав, що кращого чоловіка для Кіті, ніж Левін, годі й бажати. Сама Кіті дружньо ставилася до Левіна й не дуже уявляла собі майбутнє з ним, тоді як майбутнє з Вронським їй здавалося прекрасним, хоч вона й не могла визначити, що відчувала до нього.

Увечері того дня Левін приїхав до Щербацьких заздалегідь, аби освідчитися Кіті. Вона була збентежена його зізнанням і, слухаючи його слова, почувалася щасливою, однак, згадавши про Вронського, відмовила Левіну. Той вклонився і вже хотів піти, коли вийшла княгиня. Вона все прочитала по обличчях молодих людей і зраділа вибору дочки. Незабаром приїхала подруга Кіті графиня Нордстон, яка завжди висміювала його, бо не розуміла. Левіну зазвичай удавалося гідно відповідати на її дошкульні слова, та цього вечора він хотів тільки одного: якнайшвидше піти звідси. Але його затримав прихід нового гостя — графа Олексія Вронського. Левін був із тих людей, які в щасливому супернику здатні бачити не погане, а краще. Отож він відзначив вроду й шляхетність Вронського, визнавши переваги суперника.

Коли вечір скінчився, Кіті розповіла матері про розмову з Левіним. Мати була задоволена й сказала чоловікові, що все йде до шлюбу Кіті з Вронським. Той розгнівався й почав кричати, що молодий граф не вартий їхньої дочки. Княгиня так і не наважилася тоді сказати чоловікові про відмову Левіну. Сама ж Кіті, хоч і почувалася зворушеною увагою Вронського, не могла бути щасливою, бо почувалася винною перед Левіним. Вронський і не здогадувався, які плани мала княгиня Щербацька щодо нього, бо сімейного життя він не любив і не збирався одружуватися, хоч Кіті й подобалася йому. Проте жодного кроку назустріч він ще не зробив, хоч і відчував якийсь духовний зв’язок із Кіті.

Наступного дня Вронський поїхав на вокзал зустрічати свою матір, що повернулася з Петербурга. На пероні він зустрів Облонського, який чекав на сестру Анну, що мала приїхати з Петербурга цим потягом. У розмові вони торкнулися Кареніних, з якими Вронський не був знайомий, хоч і чув про них, а також Левіна. Стіва сказав, що Левін мав освідчитися Кіті, і Вронський одразу зрозумів, чому вона відмовила його супернику. І хоч сам він не має наміру одружуватися з Кіті, його самолюбство потішене, а докорів сумління щодо Кіті він не відчуває. Прибув потяг, і Вронський, підійшовши до потрібного відділення, чемно відсторонився, пропускаючи молоду жінку, яка саме виходила звідти. Її гарне вродливе обличчя, грація, витонченість, особлива ласкава усмішка і уважний погляд сірих очей примусили Вронського подивитися на неї уважніше. Жінка теж повернула голову до нього, і він устиг помітити в її короткому погляді природну жвавість, ніби вона стримувала щось, чого було в надлишку в її погляді, посмішці. Розмовляючи з матір’ю, Вронський прислухається до голосу молодої жінки, яка просить подивитися, чи приїхав її брат, і розуміє, що це і є сестра Стіви Облонського. Вона повертається до купе, і мати Вронського представляє його своїй супутниці. Та, сміючись, говорить, що впізнала його, адже всю дорогу вони розповідали одна одній про своїх синів — графиня про Олексія, а Анна про семирічного Серьожу. Вронського вразила рішучість жінки, коли вона, зустрівшись з братом, обняла його й поцілувала. Коли вони виходили, стався прикрий випадок — поїзд задавив сторожа. Стіва й Вронський довідалися, що в нього залишилася велика сім’я, і Анна говорить, що треба щось зробити для них. Вронський відійшов, але їх наздогнав начальник станції й спитав, кому призначені двісті рублів, які дав Вронський. Анна виходить з вокзалу пригніченою. Вона спитала в брата, чи давно він знає Вронського, і той розповів, що давно й що всі сподіваються на шлюб його з Кіті.

Доллі не чекала ні від кого допомоги, проте, пам’ятаючи дружнє ставлення зовиці до неї, змушена була прийняти Анну.

Анна щиро раділа можливості побачити племінників, про яких вона добре знала — і коли хто народився, і на що хворів.

“Анна Кареніна” – короткий зміст

Анна Кареніна – роман великого російського письменника Льва Толстого, був написаний в кінці 19 століття. Тема роману – трагедія любові заміжньої жінки до молодого офіцера.

Сім’я Облонських на грані розриву через постійні зради чоловіка. Доллі остаточно зважилася прощати чоловіка, але Стіва сподівається, що приїзд з Петербурга його сестри Анни допоможе виправити ситуацію. На балу Анна Кареніна зовсім підкорює блискучого молодого офіцера Олексія Вронського.

Вони познайомилися випадково на вокзалі – Вронський зустрічав свою матір, яка їхала в одному купе з Анною з Петербурга. Знайомство було затьмарене трагічним випадком – один з робочих потрапив під потяг. Бажаючи проявити себе з кращого боку перед сподобалася йому Ганною, Вронський бере участь в сім’ї потерпілого.

Анна підкорена майже не прихованим обожнюванням молодого графа і розуміючи, що і в ній наростає взаємне почуття, зовсім неприпустиме для заміжньої жінки, поспішно їде в Петербург. Свою місію щодо примирення розпадається сім’ї вона виконала. Доллі вирішила змиритися зі своєю долею. Тим більше, що увагу її сім’ї зосереджено на молодшій сестрі Кіті.

Дівчина закохана в Олексія Вронського, який буквально переслідував її останнім часом і давав твердий привід, що запропонує їй свою руку. Вона відмовляє Костянтину Левіну, вже давно любить її. Справжнє і глибоке почуття Левіна витіснене залицяннями салонного красеня, який для забави та власного егоїзму вирішив закохати в себе молоду дівчину.

Серцем люблячої людини Кіті раніше всіх помітила розпалюється пристрасть між Ганною Кареніної і Вронским. Вона поранена в самісіньке серце і захворює через нехтування графа. Батьки поспішно відвезли Кіті за кордон. Вронський відправляється слідом за Анною в Петербург.

Анну зустрічає чоловік Олексій Каренін. Він набагато старший за дружину. За характером він абсолютна протилежність живий, емоційної дружині. Манірний, педантичний, абсолютно позбавлений емоцій державний сановник, що дивиться на співрозмовника зверхньо. Анна тріпоче перед чоловіком майже так само як їх маленький син Сергій. Це почуття страху перед людиною, якого вона повинна любити і поважати, викликає у неї почуття презирства і, навіть відрази до чоловіка.

Вронський постійно шукає зустрічі з Ганною в салонах, театрах. Світська левиця Бетсі Тверська бере живу участь в зароджується романі і всіляко сприяє зустрічам Анни і Вронського. Всюдисущий світло бреше і чутки про негідну поведінку дружини доходять до Кареніна. Він вимагає пояснень від дружини, але Анна все заперечує. Незабаром Вронський і Анна стають коханцями. Левін, отримавши відмову Кіті, їде в свій маєток і вирішує зайнятися реформами.

Що приїхав в гості Стіва Облонский вмовляє його бути більш наполегливим у відносинах з Кіті. Зв’язок між Вронська та Ганною викликає скандал в суспільстві. Відверте поведінка Анни під час падіння Вронського на скачках рівнозначно визнанню її невірності чоловікові перед усіма. Каренін відмовляється давати розлучення і вимагає від Анни дотримання зовнішніх пристойностей. Сім’я Щербацких повертається з-за кордону.

Доллі, бажаючи помирити Левіна і Кіті, запрошує сестру на літо погостювати у неї. Їх маєтки розташовані по сусідству і знайомство поновлюється. Кити починає розуміти глибину і цілісність характеру Левіна. Вона розуміє, що це саме та людина, яку їй послали небеса для щастя. Анна дізнається, що вагітна. Ця звістка застає Вронського зненацька. Він не готовий кинути службу і звичний спосіб життя.

Каренін і раніше відмовляє в розлученні і їде в Москву, забравши сина. Важкі пологи, ледь не закінчилися смертю Анни, примиряють суперників. Вронський під враженням від благородства Кареніна, стріляється, але невдало. Після одужання Анни, Вронський йде зі служби і, забравши її і новонароджену дочку, їде в Італію.

Левін одружується на Кіті і відвозить її в село. Вони намагаються краще пізнати один одного і почати нове життя. Незабаром Кіті щаслива дізнатися, що у неї буде дитина. Анна дуже сумує за сином і наполягає на повернення в Росію. Після приїзду в Петербург вона намагається виїжджати в світло, але, почувши образливі репліки на свою адресу, звинувачує в своєму становищі занепалої жінки Вронського і влаштовує йому сцену.

Вони їдуть в підмосковний маєток. Навести їх Доллі розуміє, що Анна зовсім нещасна. Її не цікавить дочка. Вона перебуває в нервовому стані. Постійно ревнує Вронського і влаштовує йому сцени. В одну з його поїздок вона починає приймати морфій, ніж провокує черговий скандал.

Перебуваючи у збудженому стані, вона відправляється на найближчу залізничну станцію і кидається під поїзд. Вронський переживає сильне нервове потрясіння і втрачає інтерес до життя. Незабаром він залишає Росію. Маленьку дочку Анни і Вронського забирає Каренін.

Що сказати людині, яка помирає? Сильна мама знайшла три фрази для онкохворого сина

Переживши досвід втрати сина, вона радить три фрази, які допоможуть близьким вмираючим людям відійти.

Наближення смерті легко виявити. Немає апетиту.

Напружене дихання. Холодні руки та ступні ніг. Набряк гомілок. Неможливо встояти на ногах.

Тіло згасає. О третій дня температура сина піднялася до 41 градуса.

Лікарі й медсестри збиралися під палатою. Їх більшало.

Мої страхи посилилися. Ми уже достатньо часу були в лікарні, щоб знати: ситуація загострюється.

Я не здивувалася, коли мене тихо викликали за межі палати. Онколог стояв у центрі групи, лікарка була серйозною і тихою:

“Ваш син помирає. Скоріш за все, у нього не більше двох годин. Він не переживе ніч”.

Шок. Я не могла дихати. Ми боролися з раком два роки. Мали хороші прогнози, а тепер чекали і спостерігали на краю лікарняного ліжка.

Задихаючись від сліз, я глибоко вдихнула і повернулася до кімнати, щоб бути поруч з сином.

Я вичавила: ” Нам треба поговорити”.

Що сказати людині, яка помирає? Що б сказали ви?

За кілька тижнів до цього, теж в понеділок по обіді, я лежала на ліжку з сином. Це було до того, як йому стали болючими дотики.

Я прошепотіла: “Я люблю тебе”, я так часто робила.

Він сказав: “Я знаю”. Звісно, він знав. То що ще можна сказати?

Що сказати, коли не залишилося нічого, крім слів?

Немає слів, коли твоя 8-річна дитина вмирає у тебе на руках.

Але більшість з нас зіштовхнеться з цими болючими моментами, сидячи поруч з людиною, що помирає.

Усі ми смертні. Одного дня ми станемо на порозі смерті.

І нам потрібно знати, як сидіти і говорити у час, коли немає слів. Коли навіть “Я люблю тебе” буде недостатньо.

Я повільно видихнула і сказала сину: ” Мені шкода тобі це казати, але ти помираєш”. – “Чекай… Що? Я не хочу помирати!”.

Він лютував. Його великі блакитні очі розширились.

Я побачила страх. Мій розум шалено шукав правильні слова, щоб його заспокоїти.

“Мені шкода. Я знаю… Але ми усі колись помремо, хочемо того чи ні. Тато помре. Я помру. Ми не можемо це контролювати. Мені дуже, дуже шкода…”.

Син запитав: ” Коли я помру? “. Як завжди, він був допитливим.

Лють і невіра кипіли. Він був дитиною. Вірив, коли ми сказали, що йому покращає.

Вірив, коли ми обіцяли, що зубна фея забере з-під подушки його зуб, а замість нього залишить подарунок.

Ми запевняли його, що стане краще. Він робив усе, що його просили: усі важкі, болючі, набридливі речі.

І тепер моя солодка, люба мавпочка і я витріщались один на одного.

Сказати таке дитині – найважча річ, яку я коли-небудь робила. Але я мала залишатись спокійною і сказати більше.

Треба було знайти неможливі слова, які заповнять прогалину між життям і смертю.

Я знайшла три фрази, які тепер називаю трьома магічними фразами для втішання людини, що помирає.

Вони дозволити тримати зв’язок між нами з сином і з нашою родиною.

Ось що я сказала моїй дитині:

“Ти не будеш самотнім. Ти не відчуєш болю. З нами буде усе добре”.

Він потребував цих трьох фраз більше, ніж “Я люблю тебе”.

Він не помер за дві години. Ми зібрали найближчих і спілкувалися через Skype з родиною та друзями, які були далеко.

Улюблена няня принесла гітару. Музика зі струн розносилася кімнатою, як метелики.

Ми співали, бавилися в Uno. Налили вершкове пиво з “Гаррі Поттера” у вощені паперові стаканчики і сказали тост: “За Евана!”.

Лікарня навіть дозволила прийти його цуценяті на кілька мокрих поцілунків.

Друзі пішли, опустилася ніч. Ми приглушили світло і читали йому “Гаррі Поттера і Напівкровного принц”.

Я не спала. Дивовижно, але тієї ночі він не помер.

Далі був тиждень ігор та вечірок. Прилетіли родина та друзі з інших міст. Ми насолоджувалися спілкуванням у лікарняному саду на даху.

Були акробати, фокусник, група з талановитих вчителів музики початкової школи. Його друзі одягли накидки Хогвартсу та костюми супергероїв.

Усі їли шоколадний торт, співали, танцювали, і святкували його життя так, ніби завтра не існувало.

Через тиждень я повторила сину: “Ти не будеш сам. Ти не відчуєш болю. З нами все буде добре”.

Морфіну син потребував все більше. Через тиждень, тримаючи мене за руку, він помер.

Того дня померла і я. Немає слів, які заповнять пустоту. Самотність роз’їдала. Не описати, наскільки це боляче.

І тоді я повторила ці три фрази у зворотному порядку: “З нами все буде добре. Ти не відчуєш болю. Ти не сам”.

Я відчула, ніби мене обіймає моя дитина. Зараз я не сама. Біль став легшим. Зі мною все буде гаразд.

Люди, що помирають, живуть, поки ми їх пам’ятаємо.

Корисна інформація по темі:

• Секс, Бог, смерть, війна… – як говорити з дітьми про складні речі

• Хоспіс вдома: як в Ужгороді знеболюють смерть

• Як забезпечити право на смерть без болю

• Як пережити втрату близької людини. Поради клінічного психолога